Читати книгу - "Вічний календар"

Повстанці залягли вгорі, за виступами, порослими бузиновими кущами. Пагорб тягнувся вздовж повороту й утворював природну скобу. П’ятнадцятеро розібрали кожен квадрат й продумали всі можливі варіанти відступу ворога. Командир вислав двох бійців, які в разі з’яви колони мали б попередити основний загін. Вони пройшли метрів п’ятсот і стали наслухати.

Близько одинадцятої години ранку обидва розвідники повернулися. Доповіли, що автомобільний гул наближається. Самих автомобілів вони не бачили, але сказали, що десь за хвилин десять-п’ятнадцять колона з’явиться.

Першою побачили емку, за нею інші — зелений опель і дві вантажівки ЗіС-5 із солдатами в кузові. Колона рухалася повільно, почуваючись у повній безпеці. Хто серед білого дня зможе видертися на цей пагорб і напасти?

«Тра-та-тах-та», — почувся перший кулеметний постріл.

«Тратах-та-та-тах», — повторив другий на протилежному боці.

Короткі автоматні черги й постріли з карабінів поливали вогнем згори. Бій потривав пів години. Перехресний вогонь із двох кулеметів прошив бензобак в емці — автомобіль вибухнув. Від перших пострілів загинув водій — куля, певно, скосила одразу, бо емка скотилася з дороги й уперлася носом у глибоку канаву. Другий кулемет бив прицільно по обох вантажівках, з яких устигли зіскочити кілька солдат і ястребків, але шквальний вогонь, наче цвяхами, поприбивав їх до землі. За пів години партактиву не існувало. Запахи диму, розлитого бензину, масла, людської крові перемішалися в повітрі. У головах нападників стукотіли автоматичні черги. Навкруги встановилася тиша. Однієї вантажівки шофер так і не заглушив. Вона працювала, незважаючи на прошитий наскрізь кулями мотор. Повстанці, повантаживши трофейну зброю та амуніцію, спокійно від’їхали з місця бою на Чигор.

Зв’язкова їхала бричкою. Перед нею Джуринка то з’являлася, то зникала за пологими пагорбами. Параска, прощаючись, порадила їхати на південь. «Доїдеш до хреста, там дороги розходитимуться, то тримайся правої». Зв’язкова вже давно минула хрест і скерувала коня праворуч. Поки в Митниці зривали підлогу, руйнували кухню й комин парохового дому, біля Чигра звужувалося кільце. З ночі до навколишніх сіл прибуло близько двохсот солдатів та офіцерів. Партизанські розвідники помітили збоку Кошиловець рух. З іншого боку, з товстенської дороги рухалися кілька рот на автомобілях. Надрайоновий вирішив розбити своїх людей на невеликі групи, щоби пробиватися в разі нападу в різні боки. Бричку помітили ще здалеку. Вона мчала вбік Чигра саме тоді, коли мала розпочатися військова операція ліквідації повстанського загону. Потрібно було миттєво вирішити: якщо почати стріляти, то цим більшовики виявлять себе, і несподівано наскочити навряд чи вийде. Телефоністи сповіщали, що група, яка підсувалася з боку Кошиловець, затримується. Кінь хропів, дівчина лупила батогом — і на крупі закипали білі смуги. Уже перед самим в’їздом брички в гущавину лісу пролунав постріл. Хтось на бричці неприродно смикнувся, і кінь, перестрашений стріляниною, влетів у ліс. Куля так швидко знайшла собі місце в молодому шлунку зв’язкової, що кров хлюпнула на її спідницю. Перед тим, як від болю втратити тяму, схопилася за рану й відчула на пальцях теплу липку кров.

Після цього приховувати підступаючу групу для військ МВС було неможливо — і вони відкрили вогонь. Із лісу відповіли.

П’ятеро змучених боєм повстанців по черзі несли поранену. Устигли перев’язати і вколоти їй морфій. Ця група пройшла кордони червонопогонників і подалася на північ, а вночі потрапила під дощ і заблукала. Побачивши крізь дощ слабкі вогні, вийшли на будинок Коритовських. Залишивши там поранену, повернули на Пожежу, де на них чекала засідка.

Риференко роззброїв Горюнова і примусив чистити виходки.

Зранку до Митниці прибула вантажівка з двадцятьма солдатами і двома офіцерами — майором і старшим лейтенантом. Приїхали з тренованим чорним німецьким вівчуром. Майор, старший лейтенант і лейтенант Риференко пішли оглядати місце, звідки втекла арештована. Риференко відчинив двері виходку, звідки неприємно вдарив сопух. Обійшли з іншого боку. За виходком проглядався город, удалині виднілися кущі, що розмежовували сусідські городи. Сержант із псом пішов за офіцерами до кінця городу. За кущами плив невеличкий потічок, який улітку пересихав.

«Якщо вона перейшла воду, то пес сліду не візьме», — сказав старший лейтенант.

Риференко розсунув кущі — на одній гілці висіла хустина втікачки.

Він покликав сержанта й кинув хустину перед псом. Пес обнюхав і рвучко, майже видираючи з сержантових рук повідець, помчав у кущі. За ним побігли офіцери. Перескочили потічок і проминули город. Пес покрутився на сусідській оборі, налякавши трьох малих дітей, які складали зібраний над потічком хмиз. Крутнувшись, вівчур потяг сержанта далі. Перебігли гостинець, і пес привів групу на обору о. Феліштана. Почувши грубий гавкіт, парох став у дверях, але пес забіг до хати й зупинився біля драбини.

Коли ангели несли над Митницею легку душу о. Феліштана, над селищем заходило сонце, але перед старим відкривалося біле сліпуче небо, у якому він став згустком світла.

Славний колись на цілу Галичину й Буковину чортківський двір Довіда Моше, одного з шести святих синів ружинського цадика Ісроеля Фрідмана, забрався з Чорткова. Сховалися за пташиними головами на кольорових малюнках зі сторінок галицьких гебрейських книг. Схоже, що вони були птахами, бо якогось дня зібралися в зграю — покружляли над синагогою, палацом, річкою Серет. Так кожної осені кружляли бузьки перед тривалим перельотом, прощаючись. І хоч як Фрідманам не було прикро залишати свої дібра й наповнену молоком течію річки — відлетіли. Залишили на чортківському кіркуті щось схоже на темне зерно пшениці, що випало з пташиного дзьоба — могилу Довіда Моше Фрідмана, якої тепер ніхто не знайде. Серед високої кропиви з міцними зеленими стеблами й китицями білого духмяного цвіту приховалося вибите на плиті цадикове ім’я. Лише в переказах і книжках жила пам’ять про нього, як миша в норі. Приналежні до чортківського двору хасиди переказували у своїх оповідях і про золоте містечко Чортків, і про солодку воду Серету, і про красуню-паву синагогу, і про помащену, наче скоринка на Суботній халі, кольором збовтаного яйця, стіну цадикового палацу. Найбільше, звісно, вони говорили про святість