Читати книгу - "Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів"

виселяли ті етноси й етнічні групи, яких підозрювали в протурецьких симпатіях і які переважно сповідували іслам689. Рано чи пізно черга мала дійти до кримських татар. Адже вони мали велику діаспору в Туреччині. Чимало серед них було й туркофілів. Інша справа, що до війни Радянського Союзу з Туреччиною не дійшло. Тому зачистка від кримських татар півострова, на перший погляд, виявилася марною.

Але якщо подивитися на це з далекої історичної перспективи – то не зовсім так. Крим нарешті став «російською землею», про що імперський російський істеблішмент мріяв давно. Залишок колишнього Кримського ханства, яке змагалося з Московією не одне століття за велетенський золотоординський простір, був ліквідований, а кримські татари розсіяні в далекій Середній Азії.

Крим втрачає статус автономії. У 1945 р. він став областю, яка входила до складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР). У 1948 р. зі складу цієї області вивели Севастополь, який був базою Чорноморського військового флоту. Він отримав статус міста державного підпорядкування.

Радянська пропаганда Севастополь позиціонувала як «місто російських моряків», «російської слави». А 8 травня 1965 р. йому присвоїли звання міста-героя690. Відповідно, Севастополь розглядався як «російське» і «радянське» (у радянському пропагандистському дискурсі ці поняття були майже ідентичні).

Отаман Тарас Бульба Боровець

Виселення татар із Криму, а також ліквідація Кримської автономії викликали певну реакцію серед українських політичних емігрантів. Цікавою в цьому плані є публіцистична стаття «Україна і тюрки» Тараса Бульби-Боровця – керівника українського збройного формування на Поліссі, яке використовувало назву УПА. Побачила світ вона в 1951 р. у часописі «Меч і воля». Незважаючи на давність цієї статті, чимало її положень й сьогодні звучать актуально. Бульба-Боровець звертає увагу на те, що і українці, й тюркські народи, зокрема кримські татари, є жертвами московського імперіалізму. «Давно не стало, – пише він, – Київської Русі і не стало Тюркської імперії. Там, де була Київська Русь, виросла нова українська нація, що не має своєї держави. Москва цю націю засудила на смерть і планомірно цей вирок виконує. І там, де була Отоманська імперія та інші тюркські великодержави на просторах Ідель-Уралу і Закавказзя, виріс цілий ряд нових тюркських націй, що так само не мають своєї держави, бо їх так само, як і нас, Москва засудила на повільну смерть. Засудила і вирок послідовно виконує»691. Спільний ворог повинен пов’язувати українців і тюрків. Однією з таких «точок зв’язку» мав би стати Крим. «Сьогодні Крим можна сміло назвати українсько-тюркською трагедією, – відзначав Бульба-Боровець. – Він став мілітарною базою нової московської потуги. І українці, і тюрки з Криму зовсім витіснені Росією»692. Ніби це сказано про день сьогоднішній! Бульба-Боровець стверджував, що «Україна і тюркський світ – це велика антиімперіалістична сила»693. «Як буде розв’язана кримська проблема, ми сьогодні не знаємо, – писав він далі. – Фактом є те, що цю проблему буде колись примушена розв’язувати Україна з тюрками, а не хто інший. З таких причин ми повинні вже сьогодні ставитися до цієї проблеми як до нашої спільної справи. В першу чергу, ми повинні якнайактивніше всюди протестувати проти варварського геноциду над кримськими татарами. В другу чергу, ми повинні домагатися репатріації всіх кримських тюрків назад на Крим так само, як ми домагаємося репатріації всіх депортованих Москвою українців назад в Україну»694. Як бачимо, в ті далекі часи українські політичні емігранти протестували проти депортації кримських татар, відверто називаючи цей акт геноцидом. Лише в 2015 р. Верховна Рада України так кваліфікувала цю депортацію. Правда, це сталося тоді, коли Крим в черговий раз окупувала Росія. Поки що Україна є єдиною державою, в якій депортацію кримських татар визнано геноцидом…

«Остаточна русифікація» Криму в післявоєнний період створила чимало проблем – передусім економічних. Втрата величезної частини працездатного населення призвела до деградації сільського господарства, інших сфер економіки. Переселенці, яких направляли сюди з «корінної Росії», тут не приживалися. Їм було важко займатися сільським господарством в умовах степу й субтропіків. Вони виявляли невдоволення навіть перед високими партійними чиновниками, як, наприклад, перед Микитою Хрущовим, котрий відвідав Кримський півострів695.

Микита Хрущов

Проте господарювати в Криму могли українці…

І тоді, у 1954 р., у відповідності з указом Президії Верховної Ради СРСР, до складу тодішньої Української Радянської Соціалістичної Республіки увійшли Кримська область й місто Севастополь. Ця передача супроводжувалася політичною демагогією. Якраз у той рік в СРСР широко відзначалося 300-ліття Переяславської ради. Відповідно, передача Криму Україні на позір сприймалося як вияв «споконвічної дружби російського й українського народів», як «дар» росіян українцям.

Зараз російські пропагандисти полюбляють говорити про те, що Микита Хрущов «подарував» Крим Україні. Хоча в той час цей компартійний лідер не мав абсолютної влади. Йому доводилося рахуватися з іншими радянськими провідниками. Рішення про передачу Криму Україні не було одноосібним, а колективним.

За цією демагогією стояли не лише суто прагматичні інтереси, а й політична підступність. Передача Криму зі складу РРФСР до складу УРСР мало що змінювало. Півострів як був, так і залишався в складі СРСР. До того ж його цілеспрямовано перетворювали в такий собі «радянський заповідник», де охоче поселяли колишніх радянських і партійних працівників, військових, що виходили на пенсію.

Правда, після 1954 р. «відповідальною» за Крим стала Україна. Не без