Читати книгу - "Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів"

Окрім того, приєднання Криму – території, де переважало російськомовне населення, – «прив’язувало» Україну до Росії. І по-своєму символічним є те, що це відбулося саме в 1954 р. – на ювілей Переяславської ради. До речі, литовцям тричі (!) в 1945, 1963 та 1987 рр. пропонували передати до складу Литовської Радянської Соціалістичної Республіки Калінінградську область, звідки було депортоване німецьке населення і куди цілеспрямовано переселяли росіян і російськомовних. Керівництво республіки відмовилося від цього «дарунку». Українське ж пішло на це, проковтнувши «наживку»696.

Кримський «дар» став для України «даром данайців».

Попри те, що українці й кримські татари були «розведені» по різних бараках табору, який іменувався Радянським Союзом, все ж зустрічалися хай і поодинокі, але яскраві приклади українсько-кримськотатарської солідарності. Одним із таких була діяльність генерала Петра Григоренка (1907—1987)697. Походив він з Півдня України – села Борисівка Бердянського повіту (зараз – Приморського району Запорізької області). Це степовий регіон, де контактували українці й тюрки. Не слід однозначно твердити, що таке «географічне походження» пробудило інтерес Григоренка до кримських татар. Але і скидати його з рахунку не варто.

Петро Григоренко

Петро Григоренко, на перший погляд, був «стовідсотковою радянською людиною». Служив у Радянській армії, в її лавах пройшов Другу світову війну, мав численні нагороди, зробив блискучу кар’єру, дослужившись до звання генерала. Але в період «відлиги», в 1961 р., виступив із критикою сталінізму та політики Микити Хрущова. У 1963 р. створив Спілку боротьби за відродження ленінізму, за що в 1964 р. був позбавлений звання, нагород та пенсії. У 1964—1965 і 1969—1974 рр. Григоренко зазнавав переслідувань, перебував на примусовому психіатричному лікуванні, неодноразово заарештовувався, був позбавлений роботи. І став одним із організаторів дисидентського руху в Радянському Союзі.

Однією з головних сфер у його діяльності стала боротьба за права кримських татар. Незважаючи на те, що в 1956 р. був засуджений «культ особи» Йосифа Сталіна, а деякі депортовані народи отримали змогу повернутися на свої рідні землі, однак це не стосувалося кримських татар та інших етносів, які були виселені з Кримського півострова. 15 грудня 1956 р. Рада Міністрів СРСР прийняла спеціальну постанову «Про розселення татар, німців, греків, болгар, вірмен та інших осіб, котрі раніше проживали в Кримській області і тепер повертаються з місць спецпоселення», яка не дозволяла названим народам повертатися в рідні краї. Але, попри великі труднощі, процес повернення кримських татар на свою батьківщину відбувався698. 5 вересня 1967 р. Президія Верховної Ради СРСР ухвалила Указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», який нібито реабілітував кримських татар і дозволяв їм поселятися в Криму. Проте цей документ Григоренко справедливо вважав брехливим і лицемірним. Татари, які поверталися до Криму, не мали змоги приписатися. Вони зазнавали переслідувань. Григоренко намагався допомагати їм, всіляко підтримував активістів кримськотатарського руху699.

Лише в 1989 р. кримські татари отримали змогу повертатися на свою батьківщину. І непроста справа їхньої репатріації знову ж таки лягла на плечі української влади, яка в той час поступово дистанціювалися від Москви.

«Подарований» Крим, як і слід було чекати, створив чимало проблем Україні. Ще до проголошення незалежності, 20 січня 1991 р., у Кримській області відбувся референдум. Поставлене на ньому питання звучало так: «Ви за відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки як суб’єкта Союзу РСР і учасника Союзного договору?» «Міна сповільненої дії», закладена під Україну в 1954 р., тепер мала спрацювати. Московський центр почав підривати подібні «міни» в республіках, де розгорталися національні рухи. Варто згадати Карабах, Абхазію, Південну Осетію, Придністров’я… Криму ж відводилося чільне місце.

Референдум і створення «соціалістичної автономії» мало би законсервувати на півострові «радянський заповідник», який би не дозволив Україні вийти з Радянського Союзу. Більшість (понад 90 %) із тих, хто прийняв участь у голосуванні, висловилися за відновлення автономії.

Значна частина з тих кримчан, хто голосував «за», не зовсім розуміли, за що вони голосують. До того ж це голосування відбувалося в умовах інформаційної блокади та шаленої прокомуністичної пропаганди.

Місцева влада в Криму, яка знаходилася в руках проросійських комуністів, обмежила доступ на півострів українських газет і журналів, скоротила трансляцію українських радіо- й телепрограм, а в місцевих засобах масової інформації розпочала кампанію дискредитації всього українського700.

Тодішня Верховна Рада УРСР, попри бурхливі дебати, не пішла на конфлікт з кримською владою. Тим паче, що більшість у ній належала комуністам, які так чи інакше виконували вказівки з Москви. 12 лютого 1991 р. Верховна Рада УРСР приняла Закон «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки». Після невдалого серпневого путчу 1991 р. у Москві, коли Україна проголосила незалежність, надзвичайна сесія Верховної Ради Кримської Автономії проголосила Декларацію про державний суверенітет республіки. Проте спроба «суверенізації» Криму не знайшла достатньої підтримки. Тим паче, що на референдумі 1 грудня 1991 р., де стояло питання про незалежність України, більшість мешканців Криму (хай з невеликою перевагою) висловилися за те, щоб Україна стала суверенною державою. У Севастополі таких було 57,07 %, у Кримській Автономії – 54,19 %701. Кримський півострів увійшов до складу України як Автономна Республіка Крим.