Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

Народ навіть не знав справжніх імен тих творців – прийшли вони до нас під прибраними іменами: Сталін, Гітлер, Молотов, Свердлов і, звісно, Лєнін – найжахливіша креатура негативних сил світу.

Плутарх сказав: «Нема звіра, жорстокішого від людини, коли до її пристрастей додається влада». Ленінська жадоба до влади була страшною саме тим, що він, як освічена людина і виконавець, глибоко збагнув суть і силу влади й знав, як нею можна скористатися. Будучи хитрою бестією, Лєнін ніколи не оголював свої владних пристрастей, як, приміром, Гітлер чи Сталін; надягнувши на себе маску скромності й людяності, він створив про себе міф людинобога, який бачить далі від інших і знає те, про що інші не відають. Лєнін вдавався до різних спроб, щоб знайти найкращу модель тоталітарної державної структури; він ставав нібито на захист національних культур, нападаючи на російських держиморд, – й тим завойовував симпатію поневолених ним же народів. Мало того, цей геніальний облудник і політичний шулер використав зовнішню державницьку й національну бутафорію для створення маріонеткових символічних держав у складі СРСР, щоб ними прикрити щойно створені справжні держави, – й значна частина людей йому повірила[5]. Від смерті Лєніна аж донедавна панувала втруєна у свідомість мас віра, нібито він особисто бажав людству добра, а ось жорстокі й бездарні його послідовники довели народи до трагедій; міфологізація Лєніна підсилювалася деміфологізацією Сталіна: труп Джугашвілі викинуто з мавзолею. Лєніна ж оголошено пророком, у вченні якого, мовляв, завжди можна знайти захист перед злочинними його спадкоємцями.

Міф урешті став реальністю: хоч ніхто не називав Лєніна богом, усе ж лакузи зуміли обліпити його подобу біблійними оздобами: «найлюдяніша людина», «найживіший з усіх живих», «Лєнін жив, Лєнін живе, Лєнін буде жити» і тому подібне. Віру у винятковість вождя методично прищеплювали до людської свідомості; ця легенда культивується й сьогодні владострасними особинами, які прагнуть повернутися до одержавлених утопій і не розуміють марності цих сподівань: молоде покоління успішно здирає із своїх очей полуду, переконавшись на прикладах Росії, Китаю, Кампучії, Куби, що одержавлена утопія може існувати лише за допомогою машини вбивства – передовсім людей, а іноді теж – мух і горобців.

Проте міфи живуть довго, оскільки приходять до людей не оголеними й прісними: вони завжди мають свій декор. Совєтське суспільство, яке було клоакою бруду і свавілля, прикривалося вертепними комедіями – галасливими демонстраціями, партзборами, на яких все одноголосно схвалювалось, всенародними гуляннями й такими вигадливими феєрверками, що довірливий обиватель, одурманений дешевою пайкою ковбаси й щоденною молитвою «Ленин всегда живой», міг побачити явлення боголюдини навіть у небі.

Хіба цього не розуміють морози й симоненки? Добре розуміють, проте використовують кожну нагоду, щоб продовжити вертепний кітч: цьому посприяв ювілей перемоги над фашизмом. Багато хто бачив, мабуть, як на минулорічній першотравневій демонстрації в Києві, з якої почалося святкування скорботної дати, стара, беззуба бабця, роззявивши рота на весь телеекран, натхненно співала «Широка страна моя родная». Смішно? Ні – страшно! Соцкомуністичні лідери, використовуючи матеріальну скруту в державі, вкотре вже оглуплюють забудькуватий народ обіцянками утопічного раю, оновлюючи для майбутніх насильств старий декор, який мав би знову прикрити куртиною з масками щасливих блазнів комуністичні відстойники, повні крові, жебрацтва, тюрем, злочинності, проституції та наркоманії… Помилявся я, сказавши колись харківському журналістові Владиславу Проненкові, що путч 19 серпня 1991 року – то скоротічна агонія комуністичної системи та її вождів. Не скоротічна: десятки способів придумує Москва, щоб поставити Україну на коліна, – і знову мусимо створювати Комітет захисту української культури перед русифікацією, і знову на передній край боротьби стають письменники – Іван Драч очолив комітет. І найпершим нашим завданням має бути викриття справжнього обличчя Леніна, мумії якого й досі поклоняються фанатики, мов стародавні єгипетські фелахи: він був тираном творчим, котрий зумів нав’язати світові думку, що народ з ознаками первісної орди, використаний для комуністичного експерименту, і його вождь – жорстокий нащадок могола, наділені від Бога місією визволительства й доброчинності.

Саме цей міф найбільше загрожує свободі.

Та настав час розплати. Повна деградація російських правителів й ідеологів проявилася, мов на лакмусі, під час чеченської війни. Алкоголік Єльцин блазнює перед світом: то диригує в якійсь там країні оркестром, то не може виповзти з літака в Ірландії, щоб зустрітися з прем’єром країни, в якій приземлився, то прилюдно лає президента України Леоніда Кучму, що той перестав бути слухняним, і називає його чомусь «заместителем» – а все це з причини втрати фактичної влади у власній державі, якою керують силові структури. А новітній Гришка Распутін – ідеолог «единой неделимой» Олександр Солженіцин, той самий, що написав «Архіпелаг ГУЛАГ», закликає реабілітувати Сталіна! Парадокси? Ні, закономірність: імперії остаточно розпадаються тоді, коли вмирають ідеї, які їх породили. Мана визвольної місії російського народу назавжди загинула в пожарищному смороді в містах і селах Чеченії, і з парсуни «гуманного» вождя Лєніна нарешті здерто маску. Сейфи із суперсекретними документами відкриті, і ми вже знаємо справжній зміст ленінського вчення: «Стрелять как можно больше», «Повесить, неотменно повесить не меньше ста кулаков», «Мы не остановимся перед тем, чтобы тысячи и тысячи людей перестрелять» – і так далі. Й нині силові структури, на які ще сподіваються послідовники Лєніна, не мають жодного значення тому, що вони сильні тільки у парі з вірою в ідею і вождя. Вавилон упав тоді, коли змаразматілий Навуходоносор почав їсти сіно…

Чи треба більше доказів, які б підтвердили антигуманну сутність вождя світового пролетаріату і його ідеології, сповідуваної ще й сьогодні імпер-шовіністами, – доказів для обдурених простаків та ерудованих маклерів на торговищі влади? Адже на тому першотравневому мітингу в Києві