Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

паралізована звичкою, обудилася; ми додаємо до нашого повсякденного кохання сентиментальні марення, які роздувають його незмірно, ми не уявляємо, як нам далі жити без тієї, на яку вже не можемо покладатися. Власне, мабуть, для того, щоб вона від нас не пішла, ми й пустилися на комедію розлуки. Але ми попалися на вудочку самі, ми знову почали страждати, бо самі утяли щось нове, незвичайне, схоже на те лікування, яке повинне сцілити хворобу пізніше, а зразу тільки погіршує її.

На очах у мене бриніли сльози, як у тих, хто на самоті, примхою уяви, переживає смерть коханої і уявляє собі так докладно власний біль, що, врешті, його відчуває. Ось так, даючи Альбертині вказівки щодо її поводження в стосунку до мене, коли ми розійдемося, у мене створилося враження, ніби мені так сумно, як наче ми й не збиралися помиритися за хвилю. А потім, чи був я так уже певний, що здолаю це вчинити, чи був певний, що знов умовлю Альбертину жити вкупі? А якби мені з цим пощастило цього вечора, чи відродиться у ній попередній душевний стан? Я відчував себе паном прийдешнього, але не вірив у це панування; я розумів, що моє почуття походить тільки від того, що ця прийдешність ще не існувала і що вона тим самим не гнітила мене своєю неминучістю. Брешучи, я, може, був тоді ближче до правди, ніж мені здавалося. Наприклад, коли я казав Альбертині, що швидко її забуду; так справді сталося в мене з Жільбертою, яку я тепер уникав, рятуючись не від страждання, а від нудьги. Звісно, я страждав, коли писав Жільберті, що ми більше не зустрінемося. Проте зрідка я її відвідував. Отож весь час Альбертини належав мені, а в коханні легше зректися почуття, ніж звички. Але мені вистачало духу говорити прикрі слова, я знав, що це неправда, зате вони були щирі в Альбертининих устах: «О, я обіцяю, я вас більше не побачу! Аби лиш не бачити, як ви плачете, кохання моє! Я не хочу завдавати вам прикрощів. Що ж, як треба, ми більше не побачимося!» Її слова були щирі, а мої нещирі, бо Альбертина почувала до мене тільки приязнь, і розлука засмучувала її менше; з другого боку, мої сльози, які є тільки росою за великого кохання, здавалися Альбертині чимось незвичайним і, перенесені в терени приязні, де вона залишалася, приязні міцнішої, ніж моя, судячи з того, що вона оце сказала, краяли їй серце; при прощанні той, хто не кохає, знаходить ніжні слова, кохання навпростець не освідчується, а потім, сказане оце нею, може, не таке вже й неточне, бо щедрі прояви кохання можуть, зрештою, породити в істоті, яка їх будить, не відчуваючи їх сама, прихильність, удячність, почуття не такі егоїстичні, ніж ті, що їх викликали; і по цілих роках розлуки, коли в душі давнього коханця вже нічого не зостанеться, вони не заглухнуть у коханки.

Була така мить, коли мене посіла злість на Альбертину, але ця злість тільки пробудила мою охоту утримати її. Того вечора, ревнуючи її лише до мадемуазель Вентейль, я збайдужів до Трокадеро, не лише тому що послав її туди, аби відвернути від Вердюренів, а й тому що, уявляючи там Лею, через яку я відкликав Альбертину, не бажаючи їхнього знайомства, я знічев’я назвав ім’я Леї, і Альбертина, людина недовірлива, з побоювання, що мені ляпнули щось зайве, ускочила в слово і заторохтіла, прикриваючи очі долонею: «Я дуже добре її знаю; торік ми ходили з приятельками дивитися її гру; після вистави ми зайшли до її вбиральні; вона одягалася при нас. Це дуже цікаво». Тут моя думка була змушена покинути мадемуазель Вентейль і в розпачливому пориванні, шугнувши до провалля даремних силкувань щось відновити у пам’яті, причепилася до актриси, до того вечора, коли Альбертина пройшла до її ложі. З одного боку, після всіх присяг, які вона мені робила так щиро, після беззастережного принесення в жертву своєї свободи, хіба можна було повірити, що все це підшите злом? А проте мої підозри, може, й були детекторами брехні. Якщо вона пожертвувала Вердюренами задля Трокадеро, хоч у Вердюренів могла зустрітися з мадемуазель Вентейль, тож у Трокадеро, яким вона пожертвувала задля прогулянки зі мною, була, як причина її відкликання, Лея, через яку, як мені здавалося, я турбувався даремно і з якою, проте, за її мимовільним визнанням, вона зналася куди ближче, ніж могли підказати мої страхи, та ще й за дуже підозрілих обставин. Хто ж міг привести її в цю ложу? Страждаючи через Лею, я переставав страждати через мадемуазель Вентейль, двох катів мого дня, переставав чи то тим, що в моїй голові не вкладалося стільки сцен зразу, чи то через зіткнення моїх нервових емоцій, відголоском яких і були мої ревнощі. Я переконувався, що ревную до Леї не менше, ніж до мадемуазель Вентейль, і водночас мені не вірилося в цю Лею, бо я все ще страждав через мадемуазель Вентейль. Хоча мої ревниві почуття гасли одне по одному — щоб запалати потім ізнову, — це не означало, що вони не відповідали якійсь відчутій наперед правді, що про цих жінок я не міг казати: «жодна», а міг казати: «всі». Я сказав, «відчутій наперед», бо не міг захопити всі точки простору й часу. До того, чи ж є такий інстинкт узгодження, який допоміг би мені там-от, такої-от години спіймати Альбертину на гарячому з Леєю, або з бальбецькими дівчатами, або з подругою пані Бонтан, яку вона зачепила, або з тенісисткою, яка штовхнула її ліктем, або з мадемуазель Вентейль?

«Серденятко моє Альбертино! Дуже вдячний вам за вашу обіцянку! Зрештою, в перші роки я принаймні уникатиму тих місць, де будете ви. Ви не знаєте, чи поїдете цього року до Бальбека? В такому разі я подбаю про те, щоб туди не поїхати». Розводячись у такому дусі, запобігаючи подіям ув облудному моєму уявленні, я не стільки прагнув настрашити Альбертину, скільки завдати болю самому собі. Як людина, яка спершу дратується через дрібницю, а потім упивається громами власного голосу й улягає лютості, породженої не з серця, а з самого дедалі навіснішого гніву, я котився щоразу швидше похилою мого смутку до все глибшої розпуки, з безвладністю людини, яка відчуває холод, але не бореться зі стужею, а знаходить якусь приємність у дрижаках. І якби я врешті — як я на це розраховував, — опанував себе, отруснувся