Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

І замовкли всі присутні, виструнчившись і схиливши голови. І кожен згадав когось із близьких, які не дожили до цього дня, як і рідні цього лікаря, котрий виголосив пронизливу до сліз промову.

Ростов-на-Дону, грудень 1990 року

Стан хворого був таким кепським, що лікарі махнули рукою на всі правила і дозволили дочці постійно перебувати біля батькового ліжка. Справді, важко плекати будь-які ілюзії щодо свого стану, коли бодай якесь полегшення (та й те тимчасове) викликає неабияка доза морфію. Навіть не маючи спеціальної медичної освіти, можна допетрати, що твої справи кепські… щоб не сказати жорсткіше!..

У такій ситуації важко визначити, скільки кубиків лікарської речовини замінює присутність близької людини. Та оскільки поруч із дочкою хворий у будь-якому разі відчував полегшення, економія виходила суттєвою. А це було важливо, дуже важливо! Адже попит на наркотичні препарати зростав пропорційно до погіршення ситуації у країні, й хоч яким жорстким був контроль за безцінними ампулами, однак те, що вдавалося списати під виглядом нібито «ін’єкцій» (які насправді не проводилися), годувало в цей складний час не одну родину.

З іншого боку, медики – не бузувіри, присягу Гіппократа колись давав кожен з них. Здавалося б, це чиста формальність… Проте спостерігати за муками онкологічного хворого, який перебуває на порозі смерті, – задоволення значно нижче середнього. Тут ніяких нервів не вистачить! Отож якщо у присутності дочки помираючому хоч трохи легше і без морфію – нехай сидить скільки влізе.

Кашпіровський[120] у спідниці, х-ха-ха!..

Втім, якщо дівка має талант навіювання – нехай старається. Головне – це результативне заощадження ампул, кожна з яких якщо й не безцінна, то коштує дуже, дуже дорого!..

– Оксанонько?

– Так, тату, я тут.

– А мені чомусь здалося, що ти пішла геть…

– Ну що ти, що ти! Як же можна кинути тебе, коли ти у такому стані?

– Але ж ти заміжня… А ти біля батька днюєш і ночуєш.

– Це мій чоловік днює й ночує у своєму штабі[121], йому зараз не до мене. А оскільки тобі важче – маю повне право побути поруч із татом. Бо ти для мене не менш важливий, ніж він.

– Ти певна?

– Авжеж. Бо якби ти не зустрів мою милу матусеньку – я б не народилася. А отже, у мого б чоловіка була якась інша дружина.

– Зустріч із твоєю матір’ю, так… – губи хворого розтягнулися в радісній посмішці, зблідла і прозора, наче «мармурова» шкіра обличчя мовби засяяла, підсвічена якимсь внутрішнім сяйвом. – Зустріч із твоєю матусею, мабуть, стала найщасливішим моментом мого життя. Або принаймні таким само щасливим, як і твоє народження.

– Мама теж так вважає.

– Справді?

– Авжеж.

– Але ж через мене вона була змушена кинути сцену. А проміняти театр на вбогу ресторацію при не найліпшому готелі – це, знаєш…

– Знаю, татусю, все я знаю, – і трохи помовчавши, донька додала тоном дуже серйозним, без краплі грайливості: – Я зазирала їй в душу, я…

– Оксано, облиш! Ти ж знаєш, до чого лякають маму твої здібності.

– Тим не менш, маму дуже навіть втішає, що зараз я перебуваю поруч із тобою й применшую твій біль. Це її не лякає, це, навпаки…

– Бо це інше.

– Тепер мама, навпаки, шкодує, що я не повноцінним медиком стала, а всього лише заочно вивчилася на фармацевта. А я загалом мріяла про музпед[122], хотіла бути танцівницею, а не фармацевтом. Тим паче не лікарем…

– Доню, ти ж знаєш мою думку: з освітою чи без неї, але лікувати по-своєму… дуже по-своєму ти зможеш завжди! Бо це у тебе в крові. У нашій циганській крові… Але ж якби ти знала… якби ж тільки знала!..

Хворий проковтнув грудку, що встала поперек горла, і додав:

– Знала б ти, до чого мені шкода, що я не доживу до Нового року…

– Облиш, татусю, – вона обірвала батькову фразу з усією рішучістю, яку тільки могла продемонструвати. – Я прибиратиму твій біль, скільки вистачить сил… і навіть більше. Я дотягну тебе не тільки до Нового року, але й до мого двадцять шостого дня народження!

– Це ти облиш, доню. Дарма таке кажеш, – поморщився хворий. – У мене ж не просто рак, у мене ще й метастази пішли.

– Але ж мій день народження буде другого січня, отож на Новий рік!..

– Послухай, Оксанонько, у нас тут циганка не тільки ти, але і я також, – мовив хворий повчально. – До того ж я старший. І якщо кажу, що навіть тобі не під силу щось здійснити… Доню, я знаю, що кажу.

Батько з донькою трохи помовчали. Було очевидно, що думки хворого змінили напрям.

– Оксано…

– Що, татусю?

– Оксано, коли мене не стане…

– Ні!..

– Не переривай, будь ласка… Отож коли мене не стане, якщо у тебе тільки складеться… Спробуй поїхати туди, звідки я родом, і з’ясувати у будь-який спосіб, чи й досі там кочує табір Джугастрянських? Мені це не вдалося. Сподіваюся, ти якось зможеш, а тоді!..

Хворий трохи помовчав, потім мовив:

– А тоді передаси вибачення моїм… тобто нашим родичам від маленького хлопчика Владо, який одного разу повівся аж надто нерозумно.

Оксана все зрозуміла. Вона знала всю батькову історію. Знала про тітку Мокрину, яка виховувала малого циганчука разом зі своїми дітками скільки могла. Знала про дитбудинок у Кіровограді й неодноразові втечі звідти, про міліціонера з Вапнярки і його обіцянку, кінець кінцем так і не здійснену. Знала, як батько нарешті дістався до Ямполя, що на Вінниччині. Як побачив там цілу вулицю з промовистою назвою «Піонерська», що була вимощена старими пам’ятниками з єврейського цвинтаря – після чого, жахнувшись, втік з такої злої, жорстокої України сюди, у Ростов-на-Дону.

Нарешті тільки Оксана з мамою знали, що, попри знайдене саме тут, у Ростові, просте людське щастя, уособлене коханою дружиною, любою донечкою й омріяною роботою, Владо Муратов усе життя жалів про своє давнє нерозважливе рішення. Бо тепер, незважаючи на нелегке дитинство, увінчане зростанням у сиротинці, Україна, навпаки, уявлялася йому райською землею… хоча й без молочних річок з кисільними берегами.

Тому вона посміхнулася якнайлагідніше й пообіцяла:

– Добре, татусю! Коли тільки випаде найменша нагода, я зроблю так, як ти просив мене зробити…

Київ, 25 січня – 31 грудня 2019 року

Примечания

1

Яв, Нав і Прав – запозичені з Велесової книги поняття, триєдина сутність