Читати книгу - "Американська пастораль"

З якоїсь миті він розповідав це, звертаючись тільки до Оркатта. Попри п’янючу дружину, котра сиділа праворуч від нього, попри впевненість у перевазі єврейської мудрості, можливість безпутності серед «шляхетних» білих здавалась йому особливо немислимою, а отже, Оркатт мав співчувати його нападкам на вульгарність більше, ніж решта. Такі, як він, повинні контролювати ситуацію. Вони першими ступили на цей ґрунт. Хіба ні? Встановили правила, прийняті потім тими, хто прибув сюди пізніше. Оркатт має бути в захваті з того, що він вийшов на кухню і спокійно став грати в джина, поки сили добра не подужали сили зла, і враження від сороміцької стрічки не розчинилось у повітрі далекого 1935 року.

— На жаль, містере Левов, мушу сказати, що тепер це вже не зупинити грою в карти, — заперечив Оркатт. — Цей спосіб упливу втратив свою силу.

— Що не зупинити? — запитав Лу Левов.

— Те, про що ви кажете. Вседозволеність. Яка в неприродний спосіб перетворилася на ідеологію. Безперервний протест. Були часи, коли ти міг просто ступити вбік і цим засвідчити свою позицію. У вашому випадку звичайна гра в карти вже була свідченням позиції. Проте в наші дні дедалі важче заховатись у спокійній затоці. Покруччя витісняє звички, які завжди цінували люди цієї країни. Демонструвати те, що вони називають «скутістю», сьогодні так само соромно, як колись було соромно демонструвати розбещеність.

— Це правда, так, це правда. А можна, я розповім вам про Ела Габермана? Ви ж хочете поговорити про колишні манери, про те, як вони проявлялися, тож побалакаймо про Ела. Ел був чудовим хлопцем, красенем. Розбагатів, розкроюючи рукавички. В ті дні таке було можливо. Якщо в чоловіка з дружиною було досить амбіцій, вони могли знайти кілька шкур і почати робити з них рукавички. Зрештою, вони започаткували невеличку майстерню з двома закрійниками і двома швачками. Уміли зшити рукавички, відпрасувати їх і продати. Все це було прибутково, вони були самі собі господарі та вміли працювати шістдесят годин на тиждень. Тоді, у ті давні часи, коли заробіток у Генрі Форда досягав нечуваної суми — долар за день, гарний закрійник заробляв п’ять доларів за день! Але не забувайте, в ті часи чи не в кожної жінки було двадцять-двадцять п’ять пар. Це вважалося нормою. До кожного плаття, костюма — свої рукавички. Різних барв і фасонів, різних довжин, і як підсумок — цілий рукавичний гардероб. У ті дні можна було частенько побачити, як жінка дві-три години обирає собі в магазині рукавички: приміряє по черзі тридцять пар, а продавчиня, перш ніж запропонувати новий колір, щоразу миє руки в раковині, встановленій за прилавком. Дамські лайкові рукавички йшли від четвертого розміру до восьмого з половиною, і кожен розмір ділився ще на чотири чверті. Розкрій рукавичок — дивовижне ремесло, принаймні було таким. Зараз до всього мусиш додавати «було». Закрійник на взірець Ела завжди працював у сорочці з краваткою. Тоді всі працювали так. І можна було працювати далі — і в сімдесят п’ять, й у вісімдесят. Декотрі починали, як-от Ел, у п’ятнадцять років, а чи й раніше, і могли працювати до вісімдесяти. Тоді ще не вважалося, що сімдесят — поважний вік. А ще могли працювати у вихідні: суботу, неділю. Ці люди могли працювати весь час. Заробляли на навчання дітям. Заробляли на гарні будинки. Ел, наприклад, міг просто так, жартуючи, взяти шмат шкіри й сказати: «Що ти хотів би з неї мати, Лу, — номер восьмий чи номер дев’ятий з довжиною на шістнадцять?» — і одразу, на око, без лінійки, робив точну викрійку. Закрійник аж світився, наче якась примадонна. А зараз ця фахова гордість відійшла в минуле. З тих, хто, працюючи за розкрійним столом, міг одним махом витяти рукавичку на шістнадцять дюймів, Ел Габерман був, я гадаю, останній на всю Америку. Та й взагалі нема більше довгих рукавичок. Ось вам іще одне «було». Певний час були в моді шовковисті рукавички на вісім дюймів, але до 1965 року закінчилось і це. Ми почали обтинати довгі рукавички, перетворювати їх на короткі, а з обтятих манжет кроїти нові пари. Колись по всій довжині вгору від шва біля основи великого пальця через кожний дюйм ішов ґудзик, тому ми міряємо довжину рукавичок і на французькі дюйми, і на ґудзики. Дякувати Богу, в 1960 році Джекі Кеннеді стала з’являтися в маленьких рукавичках до зап’ястя, в рукавичках до ліктя, в рукавичках вище ліктя, у капелюшках-менінгітках, відтак рукавички негайно знову стали модними. Перша леді рукавичної індустрії. Її розмір був шість з половиною. Усі, хто був у рукавичному бізнесі, молилися на цю леді. Сама вона все купувала в Парижі. Але яке це мало значення? Аніякого, бо вона воскресила ошатні жіночі рукавички. А коли Кеннеді вбили і Жаклін Кеннеді покинула Білий дім, то ці події і плюс тодішня мода на міні-спідниці поховали елегантні дамські рукавички. Убивство Кеннеді й пришестя міні — все це разом завдало непоправного удару по жіночих пальчатках. Колись потреба в рукавичках існувала цілий рік. У давнину жінка ніколи не виходила на вулицю без рукавичок — хай це була весна чи навіть літо. Зараз їх надягають, лише коли холодно, коли сідають за кермо мотоцикла, на спортивних змага…

— Лу, — обережно нагадала дружина, — ніхто ж не каже про…

— Будь ласка, дай мені закінчити. Дай мені доказати і не перебивай. Так от, Ел Габерман дуже любив читати. Жодного дня не вчився у школі, але виявився затятим читачем. Його улюбленим письменником був сер Вальтер Скотт. І от в одній своїй класичній книжці сер Вальтер Скотт описує суперечку між шевцем і рукавичником про те, хто з них майстерніший. І рукавичник виграє цю суперечку. І знаєте, що він каже? «Твоя справа, — каже він шевцеві, — всього лише зробити рукавицю для ноги. Дбати про кожен пальчик окремо тобі не доводиться». Сер Вальтер Скотт був сином рукавичника, тому не дивно, що саме так він обернув цю суперечку. Ви не знали, що сер Вальтер Скотт був сином рукавичника? А знаєте, хто ще був сином рукавичника, крім сера Вальтера й моїх синів? Вільям Шекспір. Батько Шекспіра був рукавичником і не вмів прочитати власне ім’я. А знаєте, що каже Ромео своїй Джульєтті, коли та стояла на балконі? Усі пам’ятають «Ромео, де ти? Де ж ти, мій Ромео?!» — але це каже вона. А