Читати книгу - "Україна-Європа"

І щоби баби слоїки з огірками приносили – гарна закусь.

Гуляй, братва!

Федералізуйся по повній!

Артур

Ходив колами по майданівських наметах.

Сперечався до хрипоти.

Наривався.

Переконував чекати.

Мовляв, я бачив кров – треба якось мирно, якось… іншим шляхом.

Щодня ходив.

Аби переконати.

Марина

Жінок не чіпатимуть, вважала.

Жінка завжди кого завгодно умовити може, щоби не били: старих чи дівчат, чи поранених, чи вже побитих, лежачих.

Вони ж не звірі – теж чиїсь діти, хтось їх вдома чекає.

Так і сказала їм, коли згори налетіли – та одразу на якогось старого накинулись.

Аж четверо!

На Марині – білий плащ з червоним хрестом.

В такому плащі нічого не страшно!

IV

Анна

Кричить разом з усіма: «Ре-фе-рен-дум! Ре-фе-рен-дум!»

Слово таке приємне, рокоче, мов хвилі морські.

А от «сепаратисти» лунає образливо.

Що воно означає Анна не знає, але дуже сильно ображається, коли їхню урочисту ходу так називають по телебаченню.

Яка ж вона, Анна, «сепаратистка», якщо вона лише хоче, щоби все було, як раніше, як у дитинстві?!

Що в тому поганого?

Марина

Лікар він і є лікар – для всіх…

Двох витягла.

Пішла за третім.

Зойкнула лише – такий молодий, а вже немає!

І Марини немає.

Взагалі – немає.

Досі не знайшли…

Вова

Послали на блокпост – шини палити.

А що? Чим ми тут гірші, га?

На майдані можна ж було – то й ми будемо!

За Росію-матінку, за Путіна Володимира Володимировича!

Як він Крим хвацько відтяпав. Ми проти них – як моськи проти слона! Вони – сила!

Трохи, зовсім трохи незручно мирному Вові своє ж місто палити.

Але задля зручності є хитра шапка: в ній обличчя не видно.

В разі чого, ніхто не впізнає.

Знову можна буде – в разі чого! – костюмчик переодягнути і з друзями під гастрономом пивко сьорбати.

Мовляв, я – не я, і хата не моя.

Іван

…Терплячий був дідо.

Іван більш на руки свої сподівається – он яку колибу вигнав!

Але, дивно: коли на пагорб дерся під кулями, діда згадав. Тому, може, й вижив.

Анжела

Така тиха гарна зима була, якщо телевізор не дивитися.

Якось увімкнула, обурилась: це ж треба до чого в тому Києві дожилися!

Похорон прямо на площі влаштували!

Пісня сумна лунає, б'є по нервах. Народу-у-у-у.

Вимкнула.

Припиніть!

А як же блузка з декольте?!

Як же манікюр?! Агов!

Не чує Анжелу Київ…

Проте почули інші – ось вже і в Анжелиному місті барикади набудували.

Хто такі? Звідки прийшли?

Бородаті.

Палять.

Анжелі такі не подобаються…

Артур

Прибився таки до своїх – до афганців.

Плюнув.

Переодягнувся.

Шкарпетки і зубну щітку зібрав, аби вже нікуди не ходити, щоби бути зі своїми – до кінця.

Адже ніхто з молодняка не знає, як правильно треба БеТееРи підривати!

Спочатку розливаєш під ними запальну суміш – а там вже справа техніки.

Два БеТееРи підбив.

Як ТАМ, як ТОДІ…

Ще один Дмитро

…ну і не пройшли вони.

Не пройшли.

Проти беззбройних – а не пройшли.

І не пройдуть!

V

Люди різні…

© І. Раздобудько, 2014

Наталія Рощина

Україна – своя серед своїх

Для багатьох наших співвітчизників подорож до Європи стає не тільки джерелом різнобарвних вражень. Велич історії країн, кожна з яких має своє місце в цій віками створеній родині, захоплює кожного, хто намагається поринути у її сторінки. Красоти європейських ландшафтів, архітектура старовинних замків та сучасних споруд, в якійсь мірі інша атмосфера спілкування й настрій на вулицях – все це залишає приємні спогади. Картинка, яку мандрівник бачить з вікна свого готелю, вікна поїзда або автобуса, інколи дуже, інколи не зовсім відрізняється від тієї, яку він спостерігає кожного дня з вікна свого дому.

Пригадую мої враження від знайомства з країною Європи двадцятого століття. Моя перша подорож відбулась під час поїздки до Польщі. Вісім студентів хімічного факультету влітку 1987 року прибули до Познані, у рамках обміну досвітом між містами-побратимами, між університетами цих двох культурних та загальноосвітніх центрів. Нас чекав тиждень у Познані, тиждень у Кракові, і останній – у Варшаві.

У першій половині дня ми навчались у місцевих університетах, а друга була повністю в нашому розпорядженні. Ми відкривали новий світ, який тоді здавався нам чимсь чарівним, недосяжним. Ми вперше їли хотдоги, попкорн, дивились у кінотеатрі «Індіана Джоне – храм долі», «Термінатора» з субтитрами польською мовою, танцювали на нічній дискотеці до самого ранку. Кожний день дарував нові враження.

Це були зовсім інші емоції – інформація з екрану телевізора та побачене своїми очима, омріяні красоти, до яких можна доторкнутись. Окрім багатьох побачили пам'ятник Солідарності – вдома нам говорили, що «Солідарність» – ворожа впливова організація. Старовинна площа Кракова, сучасний вокзал у Варшаві, довгі вулиці Познані з кооперативними лавками. Продавці пошепки питали про «червонці» й дуже розчаровувались, коли нічого не отримували. В маленьких магазинах на полицях красувались омріяні помади з перламутром.

Пройшли повз книжковий магазин з релігійною тематикою. Дуже хотілось увійти, але наші педагоги запропонували цього не робити – ще один пережиток того часу. Дивувало те, що багато продовольчих магазинів закривались у п'ятницю ввечері аж до самого понеділка. Тож про хліб на вихідні треба було потурбуватися заздалегідь. Чесно кажучи, такого смачного, як наш «чорний, круглий», ми так і не знайшли, й шоколад і солодощі теж були так собі на смак. А наш екскурсовод був у захваті від простої їжі, яку ми готували ввечері у гуртожитку. Він з задоволенням залишався з нами, нахвалював кулінарні здібності дівчат й пив чай з цукром – він клав дуже багато цукру, не приховуючи того, що зараз його країна переживає важкі часи. Що їм доводиться економити майже на всьому. Нам було його щиро жаль, тому, не вважаючи на делікатні відмови, ми кожного вечора запрошували його на нашу трапезу.

Останні дні у Варшаві вже були наповнені не тільки враженнями від Польщі, але й тугою за домом. Всі ми, без винятку, сумували за рідними. Ми були обмежені в грошах, а так хотілось привезти подарунки близьким. Тому ввечері до нашої звичайної програми додався процес демонстрації подарунків, сувенірів.

Ми залишали Польщу з легким серцем. Бажання повернутись сюди ще було, але залишитись назавжди – ні. Ми не могли позбутися єдності з місцем, де народились, де пройшло дитинство