Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

На запитання судді, де він мешкає, рибник відповів:

— В Рамскапелі. Звідти я ходив до Бланкенберга, Гейста і навіть до Кнокке. В неділю і в базарні дні я готував у цій вафельниці вафлі по-брабантському і продавав їх у навколишніх селах. Вафельниця була в мене чистенька, змащена жиром. А вафлі, ці чужоземні ласощі, добре спродувались. Коли ви хочете знати, чому ніхто не впізнавав мене, я можу сказати: тому, що я мазав обличчя і фарбував волосся в рудий колір. Що ж до вовчої шкури, на яку ви показуєте пальцями, злісно мене допитуючи, я вам скажу, бо зневажаю вас: я вбив двох вовків у Равесгоольському і Мальдегемському лісі, зшив їхні шкури докупи і залазив у них. А ховав їх у ящику в дюнах біля Гейста. Там і одежу ховав, зняту з убитих, щоб згодом продати її при добрій нагоді.

— Підсуньте його ближче до вогню, — сказав суддя.

Кат підсунув його ближче.

— Де твоє золото? — знову запитав суддя.

— Цього король не знатиме, — відповів рибник.

— Підсмаліть-но його дужче свічками, — сказав суддя. — Підсуньте ще ближче до вогню.

Кат послухався, і рибник заверещав:

— Я нічого не скажу. Я вже й так багато набалакав, досить, щоб мене спалили. Я не чаклун — чого ви мене смалите? Кров іде з моїх ніг, бачите самі, кров іде. Ці чоботи немов з розпеченого заліза. Моє золото? Еге ж, це мої єдині друзі на цьому світі… Відсуньте мене від вогню. Вони в моєму льоху, в Римскапелі, у скрині… Залиште їх мені! Змилуйтесь і пожалійте, панове судді! Проклятий кате, забери свічки… А він ще гірше смалить… Гроші в скрині з подвійним дном, загорнуті в повсть, щоб не бряжчали, як пересувати скриню. Ось тепер я все сказав. Відсуньте мене!

Коли його відсунули від вогню, він злісно засміявся.

Суддя запитав, чого він сміється.

— Того, що більш не пече, — відповів він.

Суддя запитав його:

— А чи ніхто не просив тебе показати твою зубату вафельницю?

Рибник відповів:

— Та й інші такі самі, тільки в моїй просвердлено дірочки, куди я вгвинчував залізні зуби. Вранці я їх виймав; селяни охочіше купували мої вафлі, аніж в інших продавців. Вони їх називають waefels met brabandsche knoopen (вафлі з брабантськими ґудзиками), бо коли зуби повиймати, то дірочки залишають на вафлях маленькі кружечки, схожі на ґудзики.

Тоді суддя запитав ще:

— Коли ти нападав на свої нещасні жертви?

— І вдень і вночі. Вдень, особливо в суботу, коли в Брюгге бував великий базар, я блукав по дюнах і шляхах зі своєю вафельницею, чигаючи на перехожих. Коли я бачив селянина, який ішов понуро й сумно, я його не зачіпав, бо це означало, що в гаманці у нього порожньо. Якщо ж подорожній був веселий, то я знав, що у нього гроші є. Я йшов за ним назирці, кусав його зненацька за шию і відбирав у нього гаманця. І це не тільки тут, у дюнах, а й по всіх шляхах і путівцях.

Тоді суддя сказав йому:

— Кайся і молись Богові.

Але рибник почав блюзнити:

— А хіба ж не Господь Бог створив мене таким, як я є? Я чинив не зі своєї волі, а з волі природи. Тигри люті, ви несправедливо караєте мене! Не паліть мене… Я не зі своєї волі чинив таке! Пожалійте, я бідний і старий. Я й так умру від ран. Не паліть мене!

Тоді його привели до Vierschare, під липу, щоб оголосити вирок перед усім народом.

І він був засуджений, як жахливий злочинець, душогуб і блюзнір, до такої кари: язика йому проштрикнути розпеченим залізом, праву руку відрубати, а самого палити на повільному вогні до смерті перед брамою ратуші.

А Торія кричала:

— Так йому й треба. Тепер він заплатить за все!

А народ кричав:

— Lang leven de Heeren van de wet! (Хай живуть панове судді!)

Рибника відвели у в’язницю, де йому дали м’яса й вина. Він дуже зрадів і сказав, що зроду ще не їв і не пив так смачно, але ж король не збідніє від того, що почастує його наостанку добрим обідом, бо він успадкує по ньому все його майно.

І він гірко засміявся.

Другого дня, на світанку, коли його вели на страту, він побачив Уленшпігеля, який стояв біля вогнища, і крикнув, показуючи на нього пальцем:

— Оцього-о також треба стратити як убивцю старого чоловіка! Десять років тому він кинув мене в канал у Дамме за те, що я доніс на його батька. А я ж вчинив це як вірнопідданий його католицької величності.

З дзвіниці Собору Богоматері залунав похоронний дзвін.

— По тобі також дзвонить цей дзвін, — гукнув рибник до Уленшпігеля, — тебе повісять, бо ти вбивця!

— Рибник бреше! — закричав натовп. — Бреше душогуб, катюга!

А Торія, наче божевільна, жбурнувши в нього камінь, поранила йому лоба й крикнула:

— Якби ж то він тебе втопив! Ти не вбив би моєї донечки, кровопивце!

Уленшпігель не відізвався й словом, а Ламме сказав:

— А хто бачив, як він тебе кидав у канал?

Уленшпігель мовчав.

— Ніхто не бачив, — кричав народ, — він бреше, катюга!

— Ні, не брешу! — вигукнув рибник. — Він кинув мене в воду, хоч як я благав пощади, і я ледве врятувався, вчепившись за човен коло берега. Мокрий як хлющ, я весь тремтів і насилу доліз до свого убогого житла. Я лежав у пропасниці і мало не вмер, бо ніхто не доглядав мене.

— Ти брешеш! — перебив його Ламме. — Ніхто цього не бачив.

— Ніхто, ніхто не бачив! — кричала Торія. — У вогонь катюгу! Перед смертю йому потрібна ще одна жертва, у вогонь його, хай заплатить! Він бреше! Якщо ти й зробив це, Уленшпігелю, не признавайся. Ніяких свідків нема. Хай розплатиться на повільному вогні, під розпеченими кліщами!

— Ти хотів його вбити? — спитав суддя Уленшпігеля.

Уленшпігель відповів:

— Я кинув у воду донощика, вбивцю Клааса. Попіл бився в мої груди.

— Він признався! — крикнув рибник. — Він також повинен умерти. Де шибениця? Хай я подивлюся. Де кат з мечем правосуддя? Подзвін також і по тобі, негіднику, що намірявся вбити старого чоловіка.

Уленшпігель знову сказав:

— Я кинув його в воду, щоб утопити. Попіл бився в мої груди.

А жінки з натовпу кричали:

— Навіщо ти признався, Уленшпігелю?