Читати книгу - "Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]"

Незвичайну подібність зображень до людей, яких портретував Шульц, засвідчували вони самі, іноді обурюючись при тому роллю, яку творець довірив їхнім поличчям у своїх композиціях, — а також усі ті, хто мав змогу порівняти портрети із живими моделями. Збережені світлини осіб, — включно із самим Шульцом, — обличчя яких він зафіксував на своїх малюнках, уповні підтверджують цю констатацію. Водночас вони дозволяють нам помітити очевидну вищість Шульцових портретів — подоб не лише осіб, а й особистостей — над зазвичай банальним зображенням обличчя, схопленого об'єктивом.

Автопортрет, бл. 1920

Таким чином, поза мистецьким виміром Шульцового портретного мистецтва, воно набуло додаткового значення, стало не раз єдиним слідом, який зостався від людей, з-поміж яких тільки небагатьом доля дозволила прожити свій час до кінця, як-от батькам Бруно Шульца, без втручання розстрільних команд чи газових камер таборів Собібора чи Белжця…

Ґвалтовна трагічна смерть усіх постатей, які залюднюють Шульцові зображення, не була прецінь результатом збігу обставин, а наслідком Шоа, масового винищення євреїв. Обличчя осіб — і тих, кого ще можна ідентифікувати, і тих, кому судилося так і зостатися анонімними, які багато разів повторюються в рисункових композиціях і портретних ескізах, — це обличчя членів родини митця, його знайомих, колег і приятелів, представників середовища, в якому він виховувався і серед якого жив. То були переважно євреї з Дрогобича й околиць, представники місцевого купецтва та частково асимільованої інтелігенції єврейського походження. Тільки нечисленні з-поза цих кіл — польські письменники чи колеги Шульца, члени вчительського колективу дрогобицьких шкіл, — потрапили до його начерків і рисунків у дещо пізніший період, коли після літературного дебюту й успіху Цинамонових крамниць сфера його знайомств і приятельства значно поширшала.

Це не означає, що знайомства Шульца не виходили за межі рогачок Дрогобича й околиць; він мав приятелів і знайомих у Львові, Варшаві, Кракові, Лодзі, але відвідували його зазвичай тільки їхні листи, на які він відповідав. Завдяки спорадичним особистим контактам поза родинним краєм він іноді отримував замовлення на портрети, коли слава про його уміння в цьому малярському жанрі розійшлася трохи далі, поширювана знайомими, переконаними в його таланті, які прагнули матеріально допомогти йому в такий спосіб. Шульц виконав невідому нам кількість олійних портретів, які пізніше були знищені у спалених будинках варшавського ґето разом із їхніми вбитими власниками, або стали здобиччю злодіїв у спорожнілих «поєврейських» помешканнях Лодзі, Кракова чи Львова — і безслідно загинули.

Про портрети, виконані в олійній техніці на замовлення, згадує Ірена Кейлін-Мітельман, колишня варшав'янка. В домі її дитинства та ранньої юності висіли три такі портрети: батька, матері й дочки. Заохочені її батьками знайомі також замовили Шульцові кілька портретів. Загинули усі, — і сьогодні нам відомий тільки один олійний образ, який безумовно належить Шульцові, хоча відомо, що було їх чимало і що походили вони переважно з початку двадцятих років, а отже, періоду, який безпосередньо передував його вчительській роботі.

У порівнянні з гігантськими втратами, яких зазнав увесь мистецький доробок Шульца, вцілілий комплект портретів і автопортретів, звісно, вкрай неповний; ба більше: він далекий від репрезентативності бодай уже тому, що в ньому бракує олійних образів, а з-поміж доволі численних пастелей ми відшукали заледве кілька. Окрім них, а також окрім трьох ранніх портретів олівцем і кількох інших праць, те, що вціліло з цієї категорії, складається переважно з начерків малого формату, рисованих олівцем на кепському папері, до яких Шульц ставився як до ескізів, рисункових етюдів і часто дарував їх своїм моделям — приятелям, колегам, ба навіть учням.

Елементи деформації в цих портретиках стримувані, формальне загострення експресії вжите з поміркованістю, сильніші перебільшення з'являються рідко. Подобизна не виходить поза межі реалістичної конвенції. Шишкарева голова дракона поряд із головою Станіслава Вайнґартена на портреті 1924 року не заражає її своїм потворним виразом. Оголені жінки з бичами, жорстокі Венери, які народжуються з мушлі, становлять лише відокремлений та обмежений рамками «образу в образі» форпост умовних витворів уяви, у той час, як постать Шульца, що стоїть на їхньому тлі, суть твору, є тут витвором реальності.

Автопортрет, 20-і роки

Ці дві сфери — реальності й фантазії — поєднуються тільки в тих рисункових композиціях, які виходять поза функцію поличчя, не обмежуються лише єдиною постаттю й несуть у собі емоційну напругу — чи в культово-еротичних сценах, які переважають у Шульца, чи так само в інших. Проте й тут повсюди обличчя є портретами, носії рисованих напруг і драм представлені фізіономіями приятелів, а також невгамовним обличчям самого творця.

Втім, у даному випадку портрет є лише одним із складників твору, а не його головним елементом. Підпорядкований змістовій та композиційній цілості, він сміливіше сягає значно далі у сферу перемін і деформацій, аніж міг би собі дозволити в автономному персональному портреті. Адже він стає обличчям дійової особи драми, яка власне розігрується.

Обличчя увиразнюють свої характерні риси, переростають у кошмар, а гримаса, яка їх відмінює, тавро плюгавства, стигмат приналежності до «племені парій» чи «ідолопоклонників» — не позбавляє їх, попри все, рис розпізнаваної тотожності. Тільки Ідол у постаті жінки вилучений із цього правила, яке постатям чоловіків викривлює обличчя, судомить їхні тулуби, перетворює на потворні фігурки карликів.

На думку Еміля Ґурського, автора спогадів про Шульца[227], той відкинув цей основний деформуючий і деградуючий принцип і замінив його абсолютно іншим, піднесеним задумом лише один-єдиний раз, за особливих обставин, — як доступний йому алюзійний акт опору виявам зневаги до людини, позбавленню євреїв права на життя в роки Голокосту. Ота діаметрально інша ідея знайшла свій вираз у малярській композиції, зафіксованій у спогадах свідка і частково відкритій у 2001 році.

Ґестапівець, від якого Шульц за рисунки та виконання стінописів отримував іноді трохи їжі та купував собі право на життя — дуже коротке, як невдовзі виявилося, — наказав йому оздобити стіни кімнати у своєму помешканні фантастичними кольоровими малюнками — ілюстраціями до казок. Шульц разом зі своїм колишнім учнем узявся малювати казкові композиції в кімнаті кількарічного синочка ґестапівця.

У фантастичних декораціях на стінах з'явилися костюмовані постаті королів і войовників із монаршими та рицарськими атрибутами гідності, хоробрості та слави — в коронах, на троні, в позолочених каретах, на румаках, у латах, з мечами за поясом… Фігури ці, як запам'ятав приятель Шульца та його помічник