Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

книжку високо оцінили яструби, які уважно стежать за подіями в Росії, зокрема східноєвропейські. Проте у Лондоні, Вашингтоні, Берліні та інших столицях одностайно погодилися, що моя книжка — панікерська нісенітниця». Так трапилося тому, що «Росія, на думку широкого загалу, була капіталістичною країною, хоча й не без вад. Вона мала плюралістичну політичну систему з виборами, судами та інституціями. Путін був огидний, але він запровадив у своїй країні стабільність і повернув їй національну гордість. Ми могли б мати справи з ним — і у сфері комерції, і в дипломатії»[863].

Як зазначалося у висновку комітет у в справах Європейського Союзу британської Палати лордів у 2015 році, відносини між ЄС та Росією «занадто довго були засновані на оптимістичному припущенні, що Росія нібито перебуває на шляху до демократичної “європейської” країни», проте ці сподівання не справдилися[864]. Про еволюцію Росії до більш націоналістичного «консолідованого авторитарного режиму», де відсутня свобода, було відомо майже за десятиліття до україно-російської кризи. Однак «Заходові на той час простіше було нехтувати цим і багатіти думкою, буцімто Росія просувається до ліберально-гібридної моделі, з якою Захід може відчувати себе комфортно»[865]. З цим пов’язане припущення про те, що російська національна ідентичність еволюціонує нормальним шляхом завдяки рішенням, які раціонально ухвалюють її еліти, і тому в Росії не відбувається нічого незвичайного[866].

Ті, хто вірив, що Росія перебуває в розпалі заплутаної трансформації, але, попри це, рухається у західному напрямку, в жодному разі не могли передбачити майбутньої україно-російської кризи. «Війна в Україні почасти є результатом заснованого на невтручанні підходу Заходу до Росії», — підсумовує свою доповідь Chatham House[867]. Захід принципово хибно оцінював Росію напередодні україно-російської кризи і «не розгледів, що хоча небагато росіян прагнули повернення до радянського комунізму, більшість із них ностальгували за статусом наддержави, чим Путін і скористався»[868].

Панування над Україною має ключове значення для Росії, чиї еліти та громадяни прагнуть статусу великої держави, а захист Україною свого суверенітету в рамках європейської ідентичності розглядається ними як зрада гаданих «споконвічно братніх» відносин. Тому російські лідери цілковито погоджуються із твердженням Збіґнєва Бжезінського про те, що Росія не може бути імперією без України.

Хоча в цьому розділі основна увага приділяється відносинам Путіна з Україною, ми не можемо залишити поза увагою й Боріса Єльцина, який був лідером Росії від 1990 до 2000 року. Зазвичай його вважають демократичнішим за Путіна. Леонід Кучма протиставляв Єльцина Путіну, кажучи, що перший приязніше ставився до України. З точки зору Кучми, Єльцин був демократом «у душі», який на кожній зустрічі з українським колегою готовий був «капітулювати і змінити свою позицію»[869].

Попередник Кучми Леонід Кравчук має інакшу точку зору, вважаючи, що Єльцина та Путіна годі чітко розмежувати у їхньому ставленні до України. На думку Кравчука, обидва президенти РФ не поважали суверенної України і погоджувалися, що вона має бути частиною Росії. Єльцин риторично питав Кравчука: «Ви дійсно вірите, що Україна увійде в Європу?» і сам відповідав словами, які можна було б почути і з вуст Путіна: «Е ні, ми 330 років разом, все пронизано цим словом «разом», і розірвати нас неможливо». За Кравчуком, Єльцин був переконаний: більшість росіян вважають, що не можна дозволити Україні рухатися до Європу, покинувши Росію[870]. Усі українські президенти, за винятком Януковича, сходилися в переконанні, що мета Путіна — «знищити Українську державу», а Єльцин відрізнявся від нього тим, що не ризикнув би втягнути Росію у війну з Україною.

Поворот Путіна до націоналістичної та реваншистської зовнішньої політики, українофобія та ксенофобія були чітко артикульовані вже у лютому 2007 року в його промові на Мюнхенській конференції з питань безпеки та у квітні наступного року у виступі перед Радою НАТО-Росія у Бухаресті[871]. 2008 року Росія також провела перший від радянських часів грандіозний парад збройних сил за участі наземної та повітряної військової техніки[872]. Проте Бен Джуда вважає, що «великий поворот» у політиці Путіна стався ще 2003 року, бо відтоді він більше не тримався політичної спадщини Єльцина