Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У своїх промовах 2007 та 2008 років Путін переконував, що Росія знову є могутньою, великою державою, яка вимагає поваги з боку Заходу. Коли Росія була слабкою, вона втрачала території, як під час укладення Брест-Литовського договору з Німеччиною 1918 року та розпаду СРСР 1991-го. Путін наче говорив Заходові: «Досить!» і сигналізував, що захистить російські «національні інтереси», не слухаючи західних заперечень[875].
Повернення до радянської, кадебістської практики та відродження російського націоналізму можна було легко зауважити у вбивстві Алєксандра Литвиненка, що його правовий експерт лондонської поліції охарактеризував як «ядерну атаку на вулицях Лондона»[876]. Цей злочин, говорить американський аналітик Браян Вітмор, «означив момент, коли путінська Росія переступила межу. Це був момент, коли Москва перейшла від клопіткого партнерства із Заходом до міжнародного беззаконня. Путін навіть припинив удавати, що гратиме за міжнародними правилами... Це був момент, коли гангстерська держава Путіна відкрито вийшла на міжнародний рівень».
Вітмор продовжує:
«Після цього вбивства громадянина Великої Британії відбулися вторгнення до Грузії, анексія Криму, вторгнення на Донбас, було збито літак рейсу МН17, викрадено громадянина Естонії розвідника Кохвера та українську громадянку Надію Савченко. У листопаді 2006 року Росія повністю пустилася берега, і їй це минулося безкарно [...] практично без жодних наслідків. І відтоді з наслідками усього цього живемо ми»[877].
ДЕМОКРАТИЧНІ РЕВОЛЮЦІЇ ТА РАДЯНСЬКІ ЗМОВИ
Варто ще раз нагадати, що Путін прийшов до влади саме тоді, коли авіація країн НАТО бомбардувала територію Югославії, Косово відокремлювалося з тим, щоб у майбутньому стати незалежною державою, а Бульдозерна революція в Сербії стала першою з подій, які заходилися називати «кольоровими», або демократичними революціями. Російські та інші пострадянські лідери соціалізувалися під впливом конспірологічних теорій, тому вони розглядали «кольорові» революції як єдиний ланцюжок подій. Ці страхи ще глибше закорінені у свідомості офіцера КДБ Путіна, який 1989 року в Дрездені став очевидцем демократичної революції та краху комуністичного режиму НДР. «І всі ці далекі роки прокинулися в нього усередині»[878], коли він побачив революції на теренах, які вважав підконтрольними винятково Росії.
Повернення до радянського змовницького світогляду супроводжувалося відродженням антиамериканізму, що засвідчили президентські вибори 2004 року в Україні. Виборча кампанія Віктора Януковича, яку провадили відряджені Путіним російські політтехнологи, була заснована на стратегії «керованого хаосу».
Помаранчеву революцію Путін розцінив як особисту зовнішньополітичну невдачу, власне «одинадцяте вересня», і задумав контрреволюційну помсту. Проєвропейська Україна стала б для нього «стратегічною поразкою та приниженням»[879]. Після обрання Януковича у 2010 році Путін втішався тим, що отримав потенційного сатрапа; питання полягало лише в ціні, яку слід було запропонувати йому за перехід у цю роль. Хоча Янукович виконував майже усі вимоги Росії, цього було недостатньо для того, щоб Москва знизила ціну на газ для України, яка продовжувала платити за нього найбільше в Європі. Водночас Янукович, будучи першим українським президентом, який виступав проти членства України в НАТО, офіційно продовжував підтримувати укладення угоди про асоціацію з ЄС (хоча де-факто підривав цю можливість своєю внутрішньою політикою, зокрема ув’язнюючи опозиційних лідерів). Тому Андрій Циганков помиляється, стверджуючи, що у Януковича з Путіним склалися дуже добрі стосунки[880]. Насправді між ними продовжувала існувати напруженість, бо незалежно від того, що робило українське керівництво для задоволення вимог Кремля, йому завжди було мало.
Усунення Януковича від влади завело Путіна у безвихідь: одне приниження 2004 року — це ще півбіди, але двох упродовж одного десятиріччя було забагато. Путін схибив і під час Помаранчевої революції, і під час Євромайдану, позаяк те, що йому радили політтехнологи, розвідслужби, націоналістичні союзники й консультанти, спиралося на царські та радянські історичні міфи. У 2004 році російські політтехнологи Ґлєб Павловський, Константін Затулін, Марат Ґєльман і Сєрґєй Марков непохитно вірили, що розуміють Україну, хоча насправді усі вони цілковито помилялися[881]. Так, наприклад, Павловський виключав повторення грузинської Революції троянд
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет», після закриття браузера.