Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я забув попередити, що зі мною обідає леді. Нехай куховарка приготує ще яку-небудь страву, і перекажіть Біконові, щоб запріг у ландо пару коней на пів до одинадцятої: треба буде відвезти її до міста. Чи міс Голлі спить?
Покоївка гадала, що не спить. І старий Джоліон навшпиньки прокрався галереєю до дитячої кімнати й відчинив двері, завіси яких були завжди змащені, щоб вечорами він міг заходити й виходити зовсім нечутно.
Але Голлі таки спала, лежачи, як маленька мадонна, схожа на тих, що давні малярі, докінчивши, не могли відрізнити від Венери. Її довгі темні вії притислися до щік; від обличчя віяло спокоєм — очевидно, із шлуночком уже було все гаразд. І старий Джоліон стояв у напівтемній кімнаті, побожно милуючись онучкою. Її личко було таке чарівне, поважне й любе. Доля щедро наділила Джоліона благословенним даром знову жити в дітях. Внуки були його майбутнім життям — тим майбутнім життям, яке визнавав його поганський здоровий глузд. Ось вона, його крихітка, у якої ще все попереду, і в її тонесеньких жилочках тече його кров — частка його крові. Ось вона, його маленька товаришка, і він докладе всіх зусиль, щоб вона була якомога щасливіша, щоб вона не знала нічого, крім любові. Серце його сповнилося втіхою, і він вийшов, намагаючись не скрипіти своїми лакованими черевиками. У коридорі в нього раптом промайнула чудернацька думка: невже з таких самих дітей виходять жінки, яким Айріні тепер допомагає! Адже всі ті жінки були колись такими ж малятами, як і та крихітка, що спить там, у своєму ліжечку! «Треба дати їй чек,— міркував він.— Просто несила думати про них». Йому завжди було несила думати про тих бідолашних пропащих створінь; ця думка надто глибоко вражала його шляхетну натуру, що ховалася під товстим шаром правовірних почуттів власника, надто гостро вражала його найсвятіше почуття — любов до краси, від якої й досі трепетало його серце, коли він думав про вечір, який мав провести сьогодні у товаристві вродливої жінки. Він зійшов униз, де були господарські приміщення. Там, у льоху, зберігався рейнвейн ціною щонайменше два фунти за пляшку, «Стейнберг Кебінет», кращий за будь-яке йоганнісберзьке; то було вино з ідеальним букетом, солодке, як персик,— справжній нектар! Він дістав пляшку, тримаючи її обережно, наче дитину, і поглянув на неї проти світла. Ця запорошена, медового кольору вузькошия пляшка давала йому щиру втіху. За три роки, що він живе тут, вино вже досить устоялося — мабуть, чудове! Тридцять п'ять років тому він купив його — хвалити бога, він іще не втратив смаку до доброго вина і заслужив право випити. Вона його оцінить; кислоти в ньому ані краплини. Він витер пляшку, власноручно витяг корок, нахилився, вдихнув пахощі й пішов назад у вітальню.
Айріні стояла біля рояля; вона скинула капелюшок та мереживний шарф, і тепер видно було її золотаве волосся й матово-білу шию. Старому Джоліонові вона здавалася на диво гарною, в сірій сукні, на тлі рояля палісандрового дерева.
Він подав їй руку, і вони урочисто рушили до їдальні. В кімнаті, де за обідом вільно сиділо двадцять чотири чоловіка, тепер стояв тільки невеличкий круглий столик. Коли старий Джоліон залишився сам у домі, його став гнітити великий обідній стіл, і він звелів його прибрати, поки приїде син. Тут, у товаристві двох чудових копій Рафаелевих мадонн, він звичайно обідав на самоті. Того літа це була єдина неприємна для нього година дня. Він ніколи не їв багато, як товстун Свізін, чи Сільванус Гейторп, чи Ентоні Торнуорті — друзі минулих часів; невесело було сидіти за столом самому, під поглядами мадонн, і він споживав свій обід поспіхом, щоб перейти до більш духовної втіхи, яку йому давали кава й сигара. Але цього вечора все було по-іншому! Він поглядав через стіл на Айріні й розповідав їй про Італію і Швейцарію, про свої мандрівки та про різні випадки зі свого життя, про які вже не можна було розповідати синові й онуці, бо вони все те чули. Старий Джоліон був радий, що знайшов нову слухачку Він не належав до тих стариганів, що безперестану пережовують свої спогади. Його самого швидко стомлювали пусті балакуни, тож він інстинктивно уникав стомлювати інших, а природжена галантність примушувала його дотримувати міри особливо в розмові з жінками. Йому хотілося, щоб вона розговорилась, проте хоч вона відповідала йому, усміхалася і начебто охоче його слухала, він весь час відчував ту таємничу замкнутість, що вабила в ній найбільше. Він не терпів жінок, що хизуються своїми плечима й очима і базікають, не закриваючи рота; а також самовпевнених жінок, які люблять всіма командувати і вдають із себе хтозна-яких розумних. В жінках його приваблювала тільки одна-єдина риса — чарівливість, і що спокійніше вона виявлялася, то більше йому подобалася. А в цієї жінки чарівливість була прозора, як сонячний день над італійськими горбами й долинами, що їх він колись любив. А те, що вона жила так відлюдно, зближувало його з нею, породжувало незбагненне бажання здобути її приязнь. Коли чоловік дуже старий і остаточно вибув із гри, буває приємно почувати, що йому не загрожують домагання молодих суперників, бо він усе ще хоче бути першим у серці красуні. І він пив вино, і дивився на її уста, і почував себе майже молодим. А пес Балтазар лежав і теж дивився на її уста, зневажаючи в душі перерви в їхній розмові й зеленкуваті келехи, повні золотавої рідини, якою він гидував.
День уже згасав, коли вони повернулися до вітальні. І, запаливши сигару, старий Джоліон сказав:
— Зіграйте мені Шопена.
По тому, які чоловік курить сигари і яких він любить композиторів, можна дізнатися, з чого зіткана його душа. Старий Джоліон не терпів міцних сигар і Вагнерової музики. Він любив Бетховена, Моцарта, Генделя, Глюка й Шумана і, з якихось незбагненних причин, опери Мейєрбера; проте останніми роками його зачарував Шопен, а в малярстві він став схилятися перед Ботічеллі. Віддаючись новим уподобанням, він усвідомлював, що відступає від взірців золотого віку. Поезія його нових улюбленців різнилася від поезії
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі», після закриття браузера.