Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Ігор прокинувся через жах. Не те, щоб вони особливо лякали його й раніше, та один був дійсно болісним: дитячі очі із застиглим в них страхом. Кожного разу, прокидаючись, він з’їдав себе думкою про те, що покинув у лісі маленьке перелякане дівча. Так, вона не ридала, хоча сльози й текли по її забруднених жовтневою сльотою щоках, не кричала, не билась в істериці – тільки скушувала губу до крові, та в її погляді було цілковите розуміння того, що ніхто до неї на допомогу не прийде. Жахливе відчуття безвиході та відчаю. Він намагався тоді запевнити Ладку, що повернеться, що все буде добре, і йому просто потрібно заплутати їхні сліди, та в її очах була прописана правда, котру вона вже точно знала, не дивлячись на свій малий вік, дозволяючи йому непереконливо обманювати і її, і себе самого.

Чотирнадцять років ці очі мучили його. Хоча останні чотири, вони були прямо перед ним. Як можна було не впізнати?! Цей мідяно-червоний вибух на голові! Цей пропікаючий його погляд! Ця вічна невгамовність! Вона ж з дитинства була такою: з динамітом в одному місці. Пхала руку до вогню, щоб дізнатись: який він на доторк, після чого, скриплячи зубами, терпіла поки їй обробляли обпік. Стрибала каменем у воду, щоб впевнитись, що в ній все ж таки неможливо дихати, а потім довго викашлювала ту саму воду. Залізала на дах, щоб зрозуміти: хмари набагато вище й до них не дострибнути. Добре, його батько опинився поруч та спіймав її, коли вона з гуркотом полетіла вниз – всю обідрану та незадоволену відкриттям.

Матір Лади зітхала, запевняючи, що дуже скоро її полум’яне волосся вкриється снігом, а батько сміявся, кажучи, що дитину їм підкинули вороги. Сам Ігор постійно психував, тому що ця дрібна зараза примудрялась просочитись усюди, як би він не замикав свою кімнату, коли її сімейство гостювало в них. Таке враження, що будь-який його особистий простір вже тоді визнавав це дівчисько повноправною хазяйкою та співвласницею. Хто б сказав йому того часу, що згодом його єдиним бажанням буде згребти це непорозуміння в оберемок та забігти куди-небудь, де ніхто й ніколи не зможе завдати їй шкоди!

А зараз Ігор лежав та слухав, як тихо й мирно сопить, пригорнувшись до нього, Лєрка, й боявся ворухнутись, щоб не розбудити це кудлате диво, хоча йому й дуже цього хотілось. Він і так ледь не розбудив її, мало не скочивши на ліжку, прокинувшись через той жах. Так, йому було відомо, що, частіше за все, жахи – відлуння власних страхів, або пережитого негативного досвіду. Все це так, за рідкісними виключеннями, від котрих він і радий був би відмахнутись, якби вони не знаходили підтвердження. І от те, що він побачив уві сні, точно не гніздилось в його голові. Він про це взагалі не думав, хоча, мабуть, варто було.

В його жаху Лєрка помирала в нього на руках. Вмирала під рев чорного дракона й… під плач новонародженої дитини… Скільки вони вже були разом? І він навіть не замислився над цією стороною відношень. А повинен був – повинен! Хай вона – дівчисько зовсім, та він – не хлопчина двадцятирічний! Ні, він не боявся відповідальності та, за інших обставин, був би, мабуть, порадів такому розвитку подій. Та не тепер. А після такого сну й поготів.

Ігор ніколи не був схильним до дурних страхів й не страждав забобонами. Проте, цьому жаху вдалось викликати в ньому ледь не панічний страх, та так, що горло спазмом перехопило. І перевіряти його правдивість – бажання нема ніякого. Він не втратить Лєрку. Не віддасть її ні будь-кому іншому, ні смерті!

Колвін не помітив, як його руки стиснулись кільцем навколо дівчини, міцніше притискуючи до грудей. Вона сонно завовтузилась, утикаючись носом в його шию та лоскочучи своїм подихом так, що по ньому хвилею прокотилось тремтіння. Він торкнувся легким цілунком її чола, хоча хотілось вп’ястись у губи, та тоді довелось би її розбудити. Лєрина рука ковзнула по його ребрах, і йому довелось швидко її перехоплювати, оскільки: ще пара таких рухів, і він точно її розбудив би. Та вона так солодко спала, що переривати цю безтурботність здавалось безсердечним. Останнім часом хоча б її не мучили жахи, й інколи, прокидаючись посеред ночі, він ловив цілковито умиротворену посмішку на коханих вустах та радів їй, наче дитина.

Лєрка сонно щось пробурмотіла й Ігор, гладячи її волосся, тихо прошепотів:

– Спи, синице, спи. Все добре.

Хотів би він і сам вірити в це «добре», тільки чомусь зсередини все більше зростало дивне напруження, наче щось повинно відбутись. Щось, що може зруйнувати цю крихку ідилію, котру він насилу вирвав у долі, якщо вона справді існує. Хоча, з того моменту, як це дівчисько увірвалось до його життя, Ігор не раз замислювався над реальністю призначення. І тепер він вже й сам став побоюватись того, що Лєра озвучила: міфічного прокляття, здатного відібрати в них обох навіть ті крихти щастя, котрі їм дістались. Тому він і відтягував, як міг усі серйозні розмови, остерігаючись, що висновки, які з них можуть наслідувати, будуть не на його користь.

На жаль, зі сторони дійсно все могло здаватись не таким, як воно є насправді. Саме тому, ввечері він зробив все, щоб відволікти увагу Лєри, якомога далі від розпитувань, котрими вона мала намір його розтерзати. Він пустив у хід всі можливі хитрощі, і навіть важку артилерію, аби вона не встигла реалізувати свої погрози. А далі діло було за втомою, й вона не підвела…

Все ж таки Лєра прокинулась. Блаженно потягшись, вона розвернулась у кільці його рук й спробувала сісти, та Ігор ще міцніше обійняв дівчину, не даючи їй підвестись:

– Далеко зібралась? – поцілував він її під мочкою вуха, задоволено відмітивши легке тремтіння, що пронеслось по її тілу.

– У-у-у, – мугикнула вона чи то від задоволення, чи то спросоння, – пити хочу.

– Тобі води, чи соку? – продовжував він прокладати доріжку з цілунків вдовж її шиї до плеча.

– Я сама, – знов спробувала вона вивернутись з його обіймів.

– Сама – то й сама, – осміхнувся він та прибрав руки.

Першим поривом Лєри було скочити, й Ігор з цікавістю дивився на те, як стрімко вона пригальмувала, судомно про щось метикуючи, вдивляючись у напівтемряву й натягаючи на себе ковдру.