Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Колвін підвів мене до одного з таких будиночків і пригальмував:

– Заплющ очі.

Я здивовано розвернулась до нього:

– Навіщо?

Він подивився на мене, мов на вередливу дитину:

– Лєрка, просто заплющ.

– Добре, – кивнула погоджуючись, та зімкнула повіки. – Що далі?

– Розплющиш, коли я скажу.

Однією рукою обхопивши мене за талію, іншою – притримуючи мою руку, Ігор, судячи зі звуку, відчинив двері та завів мене всередину. Через пару кроків ми зупинились.

– Тепер, – його губи торкнулись мого вуха, обпаливши жаром, що миттю воскресило призабуте стадо невгамовних комах, – уяви обстановку, в котрій ти б хотіла опинитись. Чим більше дрібниць, тим краще, виключаючи живі об’єкти: тільки інтер’єр.

Я дещо розгубилась: бува, коли тебе несподівано про щось питають, навіть, якщо ти те щось знаєш напевне, та пам’ять раптом вмикає режим саботажу, й ти стоїш безглуздо блимаючи очима. От зараз був саме той випадок, і я не уявляла – де б мені хотілось опинитись. А потім з’явилось усвідомлення: я хочу додому. Туди, де я не відчувала себе самотньою покинутою дівчинкою. Туди, де не зважаючи на страх, нерозуміння і навіть відторгнення того, що відбувається, я почувала себе затишно. Туди, куди мені хотілось би повернутись.

Мої очі все ще були заплющені, та я почула, як видихнув Ігор. Він притяг мене до себе, притискуючи мою спину до своїх грудей, та зариваючись носом у моє волосся, звідки долинуло приглушене: «Лєрка моя!»

– Я можу розплющити очі?

– Угу, – почулось десь у районі моєї маківки.

Здійнявши повіки, я навіть сама здивувалась власній уяві, що досить точно відтворила Колвінський будинок, хоч і з деякими варіаціями. В кімнаті царювала напівтемрява, котру розривав вогник свічки на полиці над палаючим каміном. Поряд грала різнокольоровими іскрами наряджена ялинка… Так, захотілось новорічного свята, якого в мене давно вже не було по-справжньому. Хотілось от тієї домашньої святкової атмосфери, котру не замінять ніякі гучні міські чи студентські гуляння.

– Не думав, що мій дім так тебе вразив, – глухо промовив Ігор, все ще ховаючи своє обличчя у моїй копиці.

– Просто там я вперше за багато років відчула себе затишно, – майже прошепотіла я, й розвернувшись у кільці його рук, здійняла голову, миттєво влітаючи до синіх уламків неба його сталевих очей…