Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Звісно, не будеш! – відпустила вона його, відвісивши легкого потиличника. – Підеш до неї помічником! – кивнула Алєля у мій бік.

– Ні!

– Ні!

Одночасно вигукнули і я, і хлопчисько. Колвін, тим часом, стояв та мовчки усміхався, наче все це було милою забавкою:

– Дивись-но, ти ще й виграші залишилась.

– Досить сумнівний бонус, – покосилась я на свого неочікуваного помічника.

– Можеш, звісно, відмовитись, – ховаючи посмішку, розвела руками Алєля, дивлячись на мене, – але тоді я відправлю його до Семарги: в одну дуже «чудову» сім’ю – нехай в них попрацює.

Судячи з благального погляду Мілоша, що було направлено конкретно на мене, ця ідея подобалась йому ще менше, і бути моїм помічником, що б це не означало, тепер розглядалось, як благо. Добре. Нехай. Та понервувати я цього паршивця змушу.

Склавши руки на грудях, я окинула хлопчину скептичним поглядом:

– Який з нього помічник?! Тільки капостити й вміє. А мені цього добра вже вдосталь.

В того навіть повітря у горлянці застрягло, поки не прокашлявся:

– Н-неправда! – бідолашний і заїкатись почав. – Я багато чого можу! Трави та воду можу віднаходити потрібні! Повідомлення передавати.! І-і-і… ще багато чого! – перелякано випалив він.

– На словах! – пирхнула я.

– Та хоч зараз! Перевір! – ледь не в груди бив він себе.

Ігор схилився до мого вуха й тихо прошепотів:

– Довго ти ще над ним знущатись будеш?

– Принеси мені сливу, – брякнула хлопчині перше, що в голові спливло.

Мілош витріщився на мене:

– Сливу?! Де ж я її візьму навесні?

– Ти ж похвалявся! – криво осміхнулась я, ладна вже змінити завдання.

Хлопець скреготнув зубами, стиснув кулаки й навіть ногою тупнув:

– Буде тобі слива! – та зник у вихорі.

Тепер вже розсміялась Алєля:

– Завдала ти йому задачу! Як же в Семаргу не хочеться.

– А що не так з Семаргою? – дуже вже хотілось взнати, чим таким страшнішим від мене його лякали.

– Мілош не вперше попадається на спробі спростити собі роботу, – зітхнула сирін. – Одного разу, у якості профілактики, я йому одну капосну семарж’ю сімейку показала: характери там, що у чоловіка, що у дружини такі, хоч у петлі від них рятуйся. Пригрозила: коли ще раз попадеться – відправлю до них коловертнем працювати.

– Коловертнем?! – втупилась я в неї. – Навіть не чула про таких.

Та замість Алєлі роз’яснив Ігор:

– Це істоти-помічники. Можуть виконувати дрібні доручення, як домові, лише домом вони не обмежені.

Персональний помічник – це, звісно, добре. От тільки:

– Він тепер постійно навколо мене крутитись буде?

Алєля якось невизначено махнула рукою – таким собі крилом:

– Тільки, коли прикличеш.

Мілош повернувся з тим же вихором, з котрим і зник. В руках він тримав невеличку піалу, де лежав в’ялений чорнослив:

– Ось! – простягнув він мені свій трофей.

Колвін усміхнувся:

– В якомусь сенсі – слива.

– Де вкрав? – скривилась я.

Хлопчисько майже силоміць увіткнув мені в руки піалу, обурено зафиркавши:

– Я не крав! – гордо сяйнув він очима. – Попросив. Мене пригостили.

Я недовірливо скосилась на нього.

– Таж, правда! – жалібно заскиглило хлопченя.

– Добре. Прийнято. Вільний.

– Що значить: вільний?! – обурилась Алєля. – Інші обов’язки ніхто не скасовував! А додаткові – йому у покарання, а не замість тих, що він і так виконував.

Похнюпившись, Мілош зник в черговому вихорі. В хлопця був такий приречений вигляд, що мені його навіть шкода стало:

– А вільний час в нього хоч є?

Алєля тільки відмахнулась:

– Не бійся: у цього шибайголови доволі часу на всіляку дурість.

Колвін підняв мій піджак і допоміг вдягтись. Попрощавшись з Алєлєй, ми повернулись до Вранця порталом, що відкрив Ігор, коли йшов за мною. Декілька хвилин мені довелось стояти, уткнувшись обличчям у його груди, стримуючи долонями та всіма зусиллями своєї волі нудоту, що підкотила до горла у результаті переходу, причому другого за якусь годину. От тепер я дійсно оцінила комфорт офіційних порталів: ніяких потрясінь для мого чуттєвого організму!

Ігор торкнувся долонями моїх скронь. Я так звикла до жару його рук, що відчуття прохолоди, яке линуло з них, здавалось зараз чимось неприродним. По шкірі пронеслась приємна прохолода та легке поколювання, що поступово заспокоювало мою розбурхану утробу. Нудота потроху відступила, і я з полегшенням зітхнула на повні груди.

– Вже краще? – чоловічі пальці ковзнули по моїм вилицям, м’яко окреслюючи їх.

– Так, дякую.

Я озирнулась: ми стояли прямо на тому місці, де я й спіймала за комір Мілоша. Міцно тримаючи мене за руку, мабуть, повністю упевнившись у моїй приголомшливій здібності зникати й знаходити пригоди на рівному місці, Колвін рушив до ательє попередити хазяйку про те, що її клієнтка все ж таки мається у наявності, а заразом домовитись про час, коли можна буде забрати наше вбрання та спорудити мені зачіску.

Після цього ми попрямували вглиб міста, котре я роздивлялась досить не уважно, все ще знаходячись під впливом від несподіваної прогулянки до невідомих далей. До речі, про «невідомі далі»:

– А що це за місце, де проживає Алєля?

– Вирій.

– Що-о-о?! – мої очі вчергове вирішили побити власний рекорд з радіуса розширення. – Слов’янський рай?!

– Чергова казка, – посміхнувся Ігор. – Просто – місце проживання сирінів, алконостів, гаруд, та ще деяких істот, з одним з яких тобі вже пощастило познайомитись.

– Казка?! ­– обурилась я. – Навіть без раю це все можна прирівняти до казки!

– В принципі – ти права, – все ж погодився він зі мною. – Хоча для нас – це повсякденність.

Ми зійшли з головної вулиці Вранця, й заглибились у двори. Тут, потопаючи у зелені, розташувались здебільшого одно- та двоповерхові будиночки, що були викладені переважно з каменю кремового кольору, та вінчались хоч би однією, та баштою, котра по суті виявлялась балконом такої оригінальної форми.