Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

– Анатолій Геннадійович про це знає? Тягнеш усю його діяльність на дно. Та ти ж набагато гірша за нього.

– Так, гірша. Він мене такою зробив, – Алла говорила без емоцій, немов констатуючи факт. – Ну, то що, відповіси на запитання?

– Стріляй уже! – закричала Даша. – Чи ти поговорити прийшла? Так я не найкращий співрозмовник.

Пролунав постріл. Різкий, несподівано гучний, оглушливий. Даша інстинктивно прикрила обличчя руками, упевнена, що ось-ось звалиться замертво, але в голові промайнула думка, що вмирати не боляче. Так не повинно бути. Або повинно, якщо стріляли не в неї.

Коли наважилася прибрати долоні з очей, помітила у дверях Максима Віталійовича. У його руці був пістолет, з якого він застрелив Аллу. Так точно влучив у шию, однією кулею вирішивши безліч проблем. Тепер вона лежала між ними, повільно стікаючи кров'ю.

– О, боже, – з очей Даші бризнули сльози. Страшно стало, дивлячись на близьку людину, яка більше не дихає. Жодні погрози та зброя не лякали так сильно, як це.

Максим підійшов до тіла, поклав пістолет у руку мертвої дівчини, потім, не сказавши жодного слова, вивів Дашу зі спортзалу і зачинив за собою двері.

– За що вони так із тобою? – непохитно запитав учитель.

Даша пройшлася темним коридором, ховаючи очі від тьмяної лампи в холі, потерла обличчя і неохоче відповіла.

– Напевно, через картку.

– Що за картка?

– Вони хотіли знайти зрадника. Майже зробили це... – схлипнула вона. – Адже я їй повірила, а Алла, виявляється, смерті моєї хотіла. Це за її наказом мене мало не вбили.

– Ого, – Максим смикнув бровою. – Ще родичі називається.

– А звідки... – Даша загубилася в запитаннях. – І як ти тут опинився?

– Її на карті видно. Значить, не збрехала: лабораторія її досі контролює. Ольга сказала, що її в недозволеному місці помічено, просила перевірити. Я перевірив. Ще й подарунок директорові залишив.

75

Перед першим уроком Віру й Максима терміново викликали в кабінет директора. Не маючи жодного уявлення про інтерес Менгеле до їхніх особистостей, вони неохоче попленталися до нього.

– Ви що з Аллою зробили, виродки?! – закричав Анатолій Геннадійович, варто було їм переступити поріг кабінету.

– Про що він? – прошепотіла Віра, ховаючись за спиною Максима. Відповіді не почула, тому була впевнена, що це новий наклеп. – Це не ми, – відповіла директору.

– Та мені начхати хто! Ви чому труп не сховали? А якщо це діти побачать? З глузду з'їхали?!

– Вона хотіла вбити Дашу Паустовську, – втрутився Максим. – У мене не було вибору. Чи у вас до мене якісь претензії?

– Та ні, все правильно робите. Вона – невдалий експеримент, ще й вагітна, одні збитки, – сказав Менгеле, дивуючи зайвим спокоєм. – Мені навіть руки бруднити не довелося. Думаю, спрацюємося, – він поліз у шухляду і дістав пістолет. Поклав на стіл перед Максимом. – Здається, це твоє.

Складно повірити, що він говорить серйозно. Мав би кричати й мститися за смерть своєї людини, натомість хвалить та пістолет повертає, і жодного разу не дорікнув за носіння вогнепальної зброї в школу.

Максим не став зациклюватися на цьому і забрав те, що по праву належало йому. Сховав за спину і прикрив толстовкою, уже точно для себе вирішивши, що позбудеться його.

На цьому важливі розмови закінчилися і вони пішли до виходу.

– Ви двоє, – раптово зупинив їх директор. – Прикрасьте до Нового року актову залу. Часу небагато, тож починайте зараз. Дозволяю експлуатувати дитячу працю. Усе що треба, вже куплено, уточніть у завгоспа.

Вони одночасно кивнули й кулею вискочили з кабінету. Дивлячись один на одного, їм говорити нічого не довелося: усе без слів розуміли. Точніше, не розуміли, чому Менгеле спілкується з людьми Павука в такому тоні. Вони були впевнені, що ця людина вб'є їх за першої нагоди, щоб не заважали. А він їм слова поганого не сказав і поводився як звичайний директор, наче немає таємниць, що пов'язують їх.

Він нібито не хотів ворожнечі, у що Віра і Максим, звісно, не вірили. Радше розуміли, що це затишшя перед бурею.