Читати книгу - "Огненне коло. Людина біжить над прірвою"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Петро шарпнувся, до болю зціпив зуби, щоби якось прийти до пам'яти. Треба ж щось зробити!.. Щось зробити!.. Нерви виривалися з–під контролі, з–під панування.
Боже, яка то жаска річ страх! Страх, що паралізує волю, паралізує розум!
Ніби осяяне сліпучим прожектором, зринуло дитинство, чітко–чітко, й жах, пережитий у дитинстві, — переляк від уроєної відьми. Жах, що заморозив кров, одерев'янив жили, зупинив серце…
А потвора вже дихає ось тут…
В дитинстві Петро вхопив сокиру й без пам'яти жбурнув її в двері, де стояла відьма, — сокира так глибоко зав'язла в дубових дошках, що батько потім дивувався, звідки в дитини взялося стільки сили… В такому самому безпам'ятстві Петро вихопив у Діброви в'язку гранат, що збирався сам себе підірвати, зсмикнув забезпечника й, схопившись у рові на повен зріст, шпурнув в'язку гранат наперед, в чорну рухливу масу, а сам повалився в рів на дно. Він знає, що він схлипнув як дитина, прощаючись з усім, ні, схлипнув тому, що не міг уже панувати над нервами, чекаючи смерти, чекаючи, як посунеться на нього земля…
Земля посунулася, але не привалила.
Петро навіть не почув вибуху. Він тільки почув, як шелестіли грудочки землі, скочуючись на дно. Але це він почув уже потім, як прийшов до пам'яти. Власне, він не знепритомнів, бо він не панночка, але сталося щось на зразок того, ніби він раптом умер. А потім воскрес. Це був провал пам'яти. Прийшовши до свідомости, Петро побачив Кирила Діброву, що сидів і сміявся, такий радісний, опромінений. В їхнім рові було повно диму. Далебі Діброва збожеволів. Але ні.
— Гляньте! — промовив Діброва, киваючи туди, нагору.
Замість нагору Петро подивився на Діброву з–під лоба й опустив очі, він ладен був провалитися крізь землю, пригадавши, які то вони були допіру герої.
— М–да–а… — промурмотів Петро понуро. — Теж мені герої! Я один! А ти другий!
Діброва зовсім не образився, сидів і блаженно посміхався, немов немовля, щойно вийняте з купелі. А посміхаючись, квапив:
— Ні, ви тільки гляньте!..
Петро визирнув з рова. Перед ними, кілька метрів усього, горіла сталева потвора. Далі ще така сама, охоплена полум'ям. Ліворуч метрів сто одна лежить боком… А там ще одна й ще… Всі шість танків було знищено якоюсь страшною силою… Диви, диви! Таке вражіння, що «одним махом всіх побивахом», зовсім як у тій казці. Ліворуч і праворуч стояв піднесений гомін по ямах і щілинах, перегукування, веселі репліки… Виявилося, що якась їхня протитанкова гармата розстріляла усторч три танки, одного збила їхня–таки артилерія, відкривши вогонь зліва, один підірвався на мінах, а одного хлопці самі закидали гранатами з усіх боків — це оцього, що загнався найдалі, що горів перед Петром, так що невідомо, хто саме заподіяв йому смерть.
Оглянувши таку панораму, Петро опустився на дно рову, простягнув ноги і з нервового відпруження глибоко зітхнув, а тоді глянув на Діброву й засміявся. «Чудасія!» Діброва сміявся не перестаючи. Тепер вони сміялися удвох. Закурили, жадібно затягалися димом і сміялися.
Чудасія! Отакі вони вояки! «Герої» отакі «липові»! А тим часом танки все ж немов лизень злизав! Факт. І вони лишилися живі. Живі!
Передано було звідкілясь від уст до уст, що ворожі танкові колони пішли південніше, прориваючись на захід.
Можливо. Але тут бій не припинився.
Надходив вечір, а бій не вщухав. Навпаки, ворожий обстріл ніби все посилювався. Ворог зосередив потужний вогонь своєї артилерії на невеличкі дільниці, що її займала горстка безумців і не давала ворогові поширити проломину… Ба, вже ніхто з тих безумців не думав про проломину, лише кожен думав про те, як би дорожче продати своє життя, бо ж було всім ясно, так усім видавалося, що їх — оці всі їхні частини, які опинилися на цім південнім крилі, — оточено з усіх боків… Мовби на доказ цього, надвечір почали бити «катюші», посилаючи серіями свої чортячі набої, і що було жахливим — «катюші» били вже не спереду, а звідкілясь збоку чи ззаду, у спину… Думалося раніше, що все, що відбувалося за день, то було пекло. Ні, ось щойно тепер зробилося пекло. Від розривів стрілен «катюш» загорялася земля… Вона зразу спалахувала в кількох місцях, і той вогонь розливався, розповзався все ширше й ширше, наводячи на людей панічний, безумний жах. Люди вистрибували з вогню й падали в ями й вирви, шукаючи прикриття, шукаючи рятунку, і билися… Відбивалися від навколишнього жаху всім чим могли.
Не один того дня збожеволів. Не один того дня сам застрілився, або тяжкопоранений бувши й не бачивши рятунку, а ворогові здаватись не бажаючи, або від психічної перенаснаги, не в силі всього перенести. Пострілялося цілий ряд старшин і рядових стрільців, у кого «нерви не витримали». А ще більше було вибито нещадним вогнем ворога або витолочено ворожими танками, змішано з землею.
Петро був поранений у голову. Але не вийшов з бою, не залишив товаришів. Він не був героєм, але й не був боягузом, а вже зовсім не був тим, хто сам собі життя укорочує, бо чого нібито квапитись, як для того, щоби життя укорочувати, є ворог. Він не вийшов з бою тому, що, по–перше, раненому все одно нема куди подітися — жодних санітарів, жодних рятункових засобів, жодних польових шпиталів чи перев'язочних пунктів — лише смерть від нещадного ворога. По–друге, тому, що більше всього на світі боявся полону — для кого для кого, а для нього полон означав би щось жахливіше за біблійне пекло. По–третє, тому, що мав волю битися до останку, до останнього зітхання. Він не був один такий. Таких було багато, що, опинившись перед ось таким бідним вибором, вибирали
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Огненне коло. Людина біжить над прірвою», після закриття браузера.
