Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- “Перший крок”, здається…
- Дуже вдала назва! Почали із праці черничок, а закінчили кривавицею отаких, як ти! – ткнув Антін вказівцем на Карпа. – Антось досі там керує?
- Радгосп там тепер зробили, а керує він же, - захлинувся Янчук жалем за втраченим господарством і осиротілою сім’єю.
- Чи комуна, чи радгосп, яка різниця! Все твоє – тепер державне!
- А що було робити, коли і твій Махно, і біляки творили анархію й руйнацію?
- Згоден, використали і батька Нестора більшовики, поки він утямив, що до чого, - примирливо сказав Антін.
У провітрену й підметену камеру вернулися з прогулянки в’язні, і Максюта з Янчуком всілися кожен на своєму місці, не договоривши. Щем за зруйнованим господарством і осиротілою сім’єю холодив Карпові душу, виводив його з рівноваги, а від гамору й гулу в камері він мало не втрачав свідомість. Сусіди ще продовжували розмови пошептом, а він про себе принишкло молив Бога за Ганну й дітей, нарешті простивши Тодося.
В пам’яті поволі спливали спогади. Згадалося майже двомісячне смертовбивство в Покубанні: у вогні й диму, в крові й сльозах, у злобі й ненаситній помсті. Карпо тоді часто забував, що він не на рідній прекрасній Чигиринщині, настільки все було подібне, різнилося хіба лише більшою заможністю тамтешнього люду. Господар, у якого Карпо тоді трохи мешкав, був дуже схожим до його батька Дороша, навіть задуху мав таку ж.
“Чи ви з глузду з’їхали, окаянні?! – сварив він Карпа. – І “іногородці”, й козаки ж і мови, й віри однієї, то чого ділитесь, як нацьковані одні на других?!. Давай йому, мати, перекусити, та хай іде вбивати свого ж брата, коли розум Бог у нього забрав!”
“Скільки ж тоді пропало нас від тифу й жовтої лихоманки, а скільки згинуло у смертельних бійках між собою і з черкесами, і кому на користь?! Невже й ми, козаки, посприяли поверненню імперії?!. – аж зітхнув Карпо подумки. – І в Білгородщині повторилося те ж ділення на козаків і гречкосіїв, як ми конвоювали конарма Сорокіна в Курськ. А він же був героєм революції…”
“Поки земних днів моїх, буду шкодувати, що не приєднався з усією армією, маючи запрошення, до Петлюри! Одного ж ми кореня і одна у нас, нерозумних, доля була, є й буде! – згадав Карпо слова нещасного, звернені і до своїх штабістів, і до них, супровідців. – Вас також кацапи з’їдять із кулешею, не тепер, то в четвер, і оглянутись не встигнете, - говорив він до червонокозаків, зизом дивлячись на взводного комісара чекіста Архарова. – Контра не я, а ось він, бо викрали ви мене зі штабом тепер, коли ми стали зайвими пред’явниками своїх і ваших же прав на волю і незалежність,” – ожило в Карповій пам’яті почуте колись.
“Приклав і я до того руки, але ж ціла армія повірила тоді чекістам!.. Мабуть, Таран таки правду каже: коли кого не вдавалося вбити в тім’я, то його спаплюжували іменем революції, за яку проливав власну кров,” – скиглила Карпова душа болем, якого не міг угамувати…
Аж на суді, що незабаром відбувся, він кінцево осягнув усе, коли почув, що продане його господарство не покрило суми податків: “Значну його частину обвинувачений, як саботажник, приховав від радянської влади, а тому приговорюється до семи літ позбавлення волі із відбуванням їх у виправних таборах за межами республіки…”
Серед юрби, яку конвоїри гнали на суд, ошелешений Карпо уздрів і Лесю Яремівну Базилевич. Це вже була вершина його горя, роз’ятрена рана вини перед братом-покійником, який, як думав тепер, колись заслужено прокляв його, і те прокляття втілилося і в розоренні обійстя, і в присуді без жодного підписаного ним протокола допиту! І Карпо мимоволі став богомільнішим за протоотця Онопрія і дяка Майбу, теж засуджених, як “саботажники, представники мракобісся і крадії мирянських коштів”.
“Все ми робили не так, Боже праведний! Прости нам і помилуй нас за гріхи наші, дай нам сили й здоров’я славити тебе вічно!” – повторював він про себе в молитвах, все більше замикаючись у собі…
Одного дня Тарана несподівано викликали на звільнення! Багато хто був тим здивований, але Карпо сприйняв його, як роковану подію, коли дізнався, що за Кузьмою Сидоровичем приїхав сам Рябокінь із Києва з листом до комісії від Панаса Любченка. Прощаючись, Таран пообіцяв Карпові не лише підтримувати Ганну й дітей, а й через Хорунжу звернутися по допомогу до Петровського, вселивши, хай і малу, надію. Але передача, яку Янчук отримав нарешті від Ганни, вжахнула його, бо всі речі були чужими: упізнав сорочки і підштаники дядька Павла Турика, Килинин рушник, теплі шкарпети Вертепів: сестри Дарини та її Василя, шапку Настиного Марка Лісного.
Згодом від новоприбулого арештанта Карпо дізнався: Настя з Криму жаліється, що до неї, як члена партії, стали присікатися депеушники за ніби приховування братового майна і вкрадених ним у соборі грошей та золота. Янчук від тої звістки ще більш замкнувся, відчуваючи провину і перед сестрою.
По відході Тарана він поринув у думки про сім’ю: дітей та любу й вірну Ганну. “Як вони там? Де вони? Чим житимуть у зиму?!” – скреготав Карпо зубами і, закусивши до крові уста, судомно кидав голову в пригорщу, стрясливо плачучи, молячись та хрестячись. Перед його очима стояло рідне обійстя і місто з каланчею, без дзвону якої втрачав отут почуття часу.
По обіді Карпові сусіди мовчали, але підвечір оживилися: їх шепітні перемовини підсилилися, і Карпове вухо мимоволі вловило згадки про якісь Малу Раду і Народну Волю, про Керенського, Винниченка, Терещенка, Церетелі, Кіндратовича, Рафеса, Голубовича, Петлюру й інших.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший», після закриття браузера.