Читати книгу - "Місто дівчат"

— Френку, — сказала я, — не хвилюйся, усе гаразд.

— А потім, у жовтні, нас почали атакувати японські смертники. Вони знали, що прогрáють війну, і вирішили піти як герої. Повбивати якнайбільше наших, за всяку ціну. Вони без кінця нас атакували. Був такий день, що на нас налетіло їх аж п’ятдесят штук. П’ятдесят літаків-камікадзе за один день. Можеш собі уявити?

— Ні, — відповіла я. — Не можу.

— Наші хлопці збивали їх у повітрі, одного за одним, а вони на другий день посилали ще літаки. Я знав, що рано чи пізно котрийсь у нас влучить. Усі знали, що з нас була легка ціль — ми стояли за якихось вісімдесят кілометрів від узбережжя Японії, — але наші хлопці на то чхали. Ходили собі козирем. А щовечора по радіо виступала «токійська троянда» й розказувала всьому світу, нібито «Франкліна» вже потопили. Отоді я й перестав спати. Ні спати не міг, ні їсти. Без кінця трусився від страху. Відтоді я більше ніколи не спав нормально. Коли ми збивали літаки, деяких пілотів-камікадзе виловлювали з води й хапали як полонених. Одного з тих японців вели палубою до карцеру, але він вирвався й побіг до борту. Зіскочив і вкоротив собі віку. Ліпше смерть, ніж полон. Загинув з честю, просто в мене перед очима. Я бачив його лице, коли він біг до борту, Вівіан. Богом клянусь, він і близько не виглядав таким наляканим, як я.

Я розуміла, що Френк сторчголов несеться в минуле, а це був недобрий знак. Треба було повернути його назад, до себе. Назад у теперішнє.

— А що сьогодні сталося, Френку? — запитала я. — Що сталося з Томом Денно в суді?

 Френк голосно видихнув і ще міцніше вчепився в кермо.

— Він підходить до мене, якраз перед тим, як я маю свідчити. Пам’ятає, як мене звати. Питає, як справи. Потім розказує мені, що він тепер адвокат і живе у Верхньому Вест-Сайді, де вчився в коледжі і де тепер ходять до школи його діти.

Прочитав мені цілу лекцію, як йому добре живеться. Він був у складі екіпажу, який після атаки доставив «Франклін» до Бруклінської корабельні, і, я так розумію, після того так і лишився в Нью-Йорку. Але той його сільський акцент нікуди не дівся. Хоч один його костюм коштує, певно, більше за цілу мою хату. А потім він обдивляється мене з голови до ніг і каже: «Патрульний? То от до чого дійшли морські офіцери?». О Господи, Вівіан, і що я маю йому казати? Стою й мовчки киваю. А тоді він питає мене: «Тобі хоч пістолет дозволяють носити?». А я бовкнув щось дурне, типу: «Дозволяють, але я ще з нього не стріляв», — а він такий: «Ну бо ти завжди був слабаком, Шарпаний», — і пішов собі геть.

— Ну і хай забирається до дідька, — сказала я.

У мене самої стиснулися кулаки. На мене накотилася така хвиля злості, що шум у вухах — клекіт від припливу крові — на якусь мить заглушив рев літака, який сідав перед нами. Мені хотілось піймати того Тома Денно й перерізати йому горло. Та як він смів? А ще хотілося обійняти Френка й заспокоїти його, але це було неможливо, бо війна так відколошматила його душу й тіло, що він не міг стерпіти обіймів навіть жінки, яка його любила.

Суцільне зло й несправедливість .

Я згадала, як Френк колись розповідав, що, випірнувши з води після того, як його знесло з палуби корабля, він опинився у світі, вщент охопленому полум’ям. Навіть морська вода довкола нього горіла, покрита плівкою пойнятого вогнем палива. А двигуни ураженого авіаносця ще більше розганяли полум’я. І ще сильніше обпікали вояків у воді. Френк помітив, що коли сильно хлюпатись, можна відштовхнути вогонь подалі від себе й створити серед Тихого океану маленьку ділянку, вільну від полум’я. Цим він і займався дві години — з опіками майже по всьому тілу! — поки його не врятували. Відштовхував і відштовхував від себе вогонь, силкуючись звільнити крихітний шматок свого світу від пекла. Мені здавалося, що й тепер, через багато років, він займався тим самим. Намагався знайти для себе в цьому світі безпечний клаптик. Клаптик, де б його тіло перестало горіти.

— Том Денно каже правду, Вівіан, — мовив він. — Я завжди був слабаком.

Мені страшенно хотілося його втішити, Анджело, але як? Що я могла йому дати? Хіба лиш сидіти того дня в автівці, слухаючи його моторошну історію. Мені кортіло сказати йому, що він був сильним, мужнім героєм і що Том Денно й решта хлопців із «Клубу 704» помилялися. Але я знала, що то даремно. Що він не почує моїх слів. Не повірить мені. Але йому було дуже зле, і я мусила сказати бодай щось. Я заплющила очі, благаючи мозок підкинути мені якусь доречну ідею. А тоді розтулила рота і просто заговорила зі сліпою вірою в те, що доля й любов підкажуть мені правильні слова.

— Навіть якщо це правда, то й що? — запитала я.

Мій голос прозвучав різкіше, ніж мені хотілося. Френк здивовано обернувся і глянув на мене.

— Навіть якщо ти справді слабак, Френку, — що з того? Навіть якщо війна дійсно не для тебе і ти не зміг дати собі з тим раду — то й що?

— Так воно і є, Вівіан.

— Добре. Припустімо, що так воно і є. І що з того?

Він промовчав.

— Що з того, Френку? — повторила я. — Ну, відповідай. І зніми руки з чортового керма. Ми нікуди не їдемо.

Він повільно опустив руки на коліна і втупився в них.

— Що з того, Френку? Припустімо, ти слабак. І що? Поясни мені.

 — Тоді виходить, що я боягуз.

— І що з того? — не відступала я.

— Ну, це означає, що я не чоловік, а ганчірка.

Він пробурмотів це так тихо, що я ледве почула.

— Е ні, помиляєшся, — я ще ніколи не була так твердо впевнена в тому, що казала. — Помиляєшся, Френку. Це не означає, що ти ганчірка. Хочеш знати, що це насправді означає? А нічого не означає! Нічогісінько!

Він збентежено закліпав очима. Я ще ніколи не розмовляла з ним так суворо.

— А тепер слухай