Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Приблизно посередині ранку, ведучи військо покрученими кам'янистими стежками, я почув ззаду крики, а потім — кілька рушничних пострілів. Негайно кинувся туди.

Невеликий натовп, серед якого був і Ґанелон, стояв, на щось витріщаючись, бійці впівголоса перемовлялись. Я протиснувся в гущу.

Очам своїм не повірив! Скільки живу, ні в Амбері, ні поблизу нього не бачив нічого подібного. Футів з дванадцять завдовжки, замість морди — обличчя людської потвори, голова посаджена на плечі лева, закривавлені боки прикриті орлиними крилами, на місці хвоста — жало скорпіона; воно й досі звивалося. Колись у південних широтах мені доводилося зустрічати мантикору — страхітну почвару, яку я помістив на одне з перших місць у переліку тварюк, котрих краще обминати десятою стежкою.

— Воно розірвало Ролла надвоє... воно розірвало Ролла... — раз у раз повторював хтось.

А кроків за двадцять лежало те, що залишилося від Ролла. Ми прикрили його тіло парусиною, присипали камінням. Це все, що ми могли для нього зробити. Після жахливої пригоди до моїх хлопців повернулася! колишня пильність, яка розвіялася після легкої перемоги, здобутої вдень. Ми рушили далі, й тепер вони були дуже уважними.

— Оце так звірюка! — похитав головою Ґанелон. — Цікаво, а розум у неї людський?

— От чого не знаю, того не знаю.

— Корвіне, в мене дивне передчуття... Ніби ось-ось щось станеться — щось непоправне. Не знаю, як це ще можна описати.

— Розумію, Ґанелоне...

— І в тебе також таке передчуття?

— Еге ж.

Ґанелон кивнув.

— Може, на погоду? — припустив я.

Ґанелон знову кивнув головою на знак згоди, щоправда трохи повільніше.

Ми видиралися вище, небо дедалі темнішало, грім гуркотів безперестанку. Час від часу на заході спалахували сліпучі блискавки, вітер дедалі дужчав. Навколо найвищих вершин купчилися важкі хмари. На їхньому тлі раз у раз мелькали чорні, схожі на птахів, силуети.

Трохи згодом нам трапилася ще одна мантикора. Її застрелили відразу, не давши нікого вбити. А опісля нас атакували величезні птахи — гострими, наче леза, дзьобами. В житті не бачив нічого подібного! Від птахів відбились, однак мене це неабияк насторожило.

Ми продовжували підніматися, чекаючи, що розпочнеться гроза. Вітер увесь час дужчав.

На землю спустилася чорна пітьма, хоч я знав, що сонце ще не сіло. Повітря ставало туманним, примарним, неначе ми наближалися до хмар. Сирість пробирала до кісток. Скелі ослизли. Дуже хотілось оголосити привал, однак до Колвіра було ще далеко, а харчів у нас залишилось обмаль.

Подолавши ще чотири милі, піднялися на кількасот футів, а потім були змушені зупинитися. На той час темрява стала вже непроглядною, і якби не блискавки, що регулярно спалахували в небі, ми не бачили б узагалі нічого. Розбили табір на кам'янистому схилі й виставили по периметру вартових. Грім лунав, як протяжні фанфари військового маршу. Температура повітря падала. Навіть якби я дозволив розкласти багаття, з того нічого не вийшло б: поблизу не було нічого такого, що могло би горіти. Тож довелося налаштовувати всіх на те, що ніч минатиме в сирості, холоді та чорнильній пітьмі.

А через кілька годин нас атакували мантикори. Вони напали несподівано й без жодного звуку. Ми порішили шістнадцять почвар і втратили сімнадцятьох бійців. Ще кілька мантикор утекло, та скільки саме, невідомо. Перев'язуючи рани, я останніми словами кляв Еріка і все думав: з якої Тіні він приволочив цю нечисть?

Коли настав ранок (який зовсім не був схожий на ранок), ми подолали ще миль зо п'ять у напрямку до Колвіра, а тоді повернули на захід. Це був один із трьох маршрутів, якими можна добратися туди, і я завжди вважав його найкращим для атаки. На нас знову налетіли птахи, їх зібралося більше, і поводилися вони нахабніше. Та досить було підстрелити кількох з них, як уся зграя забралася геть.

Нарешті ми обігнули підошву велетенської скелі. Дорога вела нас угору і вперед, крізь грім з туманами, і несподівано перед нами відкрився вид на схил та дорогу, що спадала у долину Гарнатха праворуч од нас.

Скомандувавши зупинитися на привал, я пройшов далі, щоб оцінити місцевість. Відтоді, коли востаннє бачив цю раніше прекрасну долину, вона перетворилася на занедбані нетрі. А тепер виглядала ще гірше. Чорна дорога протинала її наскрізь, підходячи аж до підошви Колвіра, де нарешті закінчувалась. А в долині тривав запеклий бій. Одні кіннотники атакували інших, зближалися, брязкали мечами, роз'їжджалися... Лави піших воїнів ішли назустріч одна одній, взаємно то накочувалися, то відкочувалися. Раз у раз спалахували блискавки, б'ючи в бойові порядки. Чорні птахи кружляли над ними, схожі на попіл, підхоплений вітром.

Повітря ніби огортало нас холодною сирою ковдрою. Відлунки грому розліталися над вершинами. Я спантеличено дивився на баталію, що розгорталася на далекій рівнині.

Важко було сказати, хто з ким б'ється, надто велика відстань до рівнини. Спочатку я подумав, що хтось із моїх братів намагався вчинити те саме, що я п'ять років тому. Хтозна, може, Блейз тоді вижив, набрав нове військо й ось повернувся сюди?..

Але ж ні. Нападники, насуваючись із заходу, йшли Чорною дорогою. Тепер я побачив, що це військо супроводжують птахи. Також великими стрибками дорогою рухалися дивні істоти — з вигляду не люди й не звірі. Можливо, мантикори.

Тварюки сунули, з неба по них били блискавки, й одні з почвар розліталися на друзки, другі займалися вогнем, деякі вибухали. Я зауважив, що жодна блискавка не вдарила у захисників Амбера, й пригадав, що Ерік так-сяк навчився керувати Судним каменем — таким собі артефактом, з чиєю допомогою наш батько владарював над погодою в Амбері. П'ять років тому Ерік обернув цей камінь проти нас, і треба сказати, доволі успішно.

Сили нападників, які насувалися з Тіней, перевершували всі мої побоювання. Я розраховував побачити біля підніжжя Колвіра сутичку, але аж ніяк не запеклу баталію. Стоячи на горі, дивився за рухом усередині чорної смуги. Вона аж кишіла всілякими тварюками, здавалося, що це сама дорога суне на Амбер.

Не кажучи ні слова, підійшов Ґанелон і став поряд зі мною.

Не хотілось, аби він про щось розпитував, хоча, з іншого боку, я був не в тому стані, коли прагнеться говорити, ділитися враженнями. Відповісти на запитання ще подужав би.

— Що далі, Корвіне?

— Треба наддати ходу, — сказав я. — Хочу, щоб сьогодні ввечері ми були вже в Амбері.

І ми