Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

ним треба бути обережними, бо він кидався камінням у тих, хто його турбував. А в Піццофальконе і поряд із ним, як розповіла Ліла, жили душі померлих дітей. Одна дівчинка часто сиділа ввечері біля брами Нолана. Чи справді вони існували? Тітонька Ліна казала, що існували, але не в будинках, а у вуличках поблизу старих дверей та воріт Васто. Існували у вухах людей, в очах, якщо дивитися всередину, а не назовні, у голосах, які тільки починають говорити, у головах, якщо думаєш, бо слова й образи – то сліди привидів. «Це правда, мамо?»

Я відповідала, що так, мабуть, і є: якщо тітонька Ліна каже, значить, правда. Це місто повне історичних фактів і кумедних анекдотів, – так розповідала Ліла, – а привидів ще можна зустріти, якщо піти до музею, художньої галереї, а особливо – Національної бібліотеки, і в книгах їх багато – не злічити. Розгорнеш, наприклад, одну, а звідти вискакує Мазаньєлло[2]. Це незвичайний привид, що смішив бідних і змушував тремтіти від страху багатих. Особливо Іммі подобалося, коли він убивав мечем герцога Маддалоні і його батька – не їх самих, а їхні портрети: чик-чик-чик! Він відрізав голови на портретах герцогу та його батькові та хотів повісити портрети інших жорстоких дворян. «Відтинав голови портретам, – хихотіла Імма, – і хотів перевішати портрети!» І після тих відтинань голів і повішень Мазаньєлло одягав блакитний шовковий наряд із срібною вишивкою, вішав на шию золотий ланцюг, чіпляв на капелюх діамантову брошку і йшов на базар. Отак і ходив, матусю, виряджений як маркіз, герцог чи принц – він, справжній плебей, рибалка неотесаний, який не вмів ні читати, ні писати. Тітонька Ліна розповідала, що в Неаполі всяке бувало. Тут не знали обмежень і робили все не приховуючись і з великим задоволенням.

Іще мою доньку вразила історія про міністра, в якій фігурували музей і Помпеї. Імма казала мені похмуро: «Ти знаєш, мамо, що міністр освіти, шановний Назі, представник народу, років сто тому прийняв у подарунок від осіб, які проводили розкопки в Помпеях, безцінну античну статую?! Ти знаєш, що він прикрашав свою віллу в Трапані копіями найкращих експонатів? Отой Назі, матусю, хоча й був міністром Італійського королівства, вчинив як дикун: йому принесли статую в подарунок, і він її взяв, бо вважав, що їй місце в нього вдома! Часом можна помилятися. Якщо тебе змалку не навчили, що таке суспільне майно, то як зрозуміти, у чому твій злочин?!»

Не знаю, чи останню фразу вона почула від тітоньки Ліни, чи сама до такого додумалася. Хай там як, але її слова мені не сподобалися, і я вирішила втрутитися. Виголосила цілу промову, сенс якої зводився до такого: тітонька Ліна розповідає тобі багато цікавого й захопливого; якщо вона чимось цікавиться, її не спинити. Але не думай, що люди коять погані вчинки через легковажність. А особливо, Іммо, коли йдеться про депутатів, міністрів, сенаторів, банкірів та каморристів. І не треба думати, що у світі все циклічно: сьогодні добре, завтра – погано, а післязавтра – знову добре. Треба працювати, не шкодуючи сил, постійно, дисципліновано, день за днем, не зважаючи на те, що відбувається навколо; і бути уважними, щоб не помилитися, бо за кожну помилку доведеться дорого заплатити.

У Імми зрадливо затремтіла нижня губа:

– Виходить, татка більше не оберуть до парламенту?

Я збентежено мовчала, не знаючи, що відповісти, і вона це зрозуміла. Ніби щоб змусити мене дати підбадьорливу відповідь, пробурмотіла:

– Тітонька Ліна каже, що обов’язково оберуть!

Я завагалася, але врешті наважилася:

– Ні, Іммо, гадаю, що ні. Але для того, щоб любити татка, зовсім не обов’язково, щоб він був впливовою особою.

43

Як виявилося згодом, я глибоко помилялася. Ніно зі своєю звичною хитрістю й спритністю вислизнув із пастки, у яку потрапив. Імма нетямилася на радощах. Попросила зустрічі з татком, але той останнім часом уникав публічності, і вийти з ним на контакт було складно. Коли нам це врешті вдалося, він повів нас до піцерії, однак я звернула увагу на те, що від його колишньої жвавості не залишилося й сліду. Було помітно, що він нервувався, відволікався, приказував Іммі, щоб вона ніколи не довіряла політичним партіям, називав себе жертвою лівих, у яких від справжніх лівих більше нічого не залишилося, а поводилися вони гірше за фашистів. «Ось побачиш, – запевняв він дочку, – татко все владнає».

Згодом у пресі з’явилися його дуже агресивні статті, в яких він з новим запалом відстоював колишнє переконання: судова влада має підпорядковуватися виконавчій. «Неприйнятно, – писав він обурено, – що судді сьогодні борються з тими, хто намагається вдарити державу просто в серце, а вже наступного дня переконують народ, що те серце – хворе і його слід викинути». Він боровся, щоб його не викинули. Примкнув до старих партій, які втратили свою популярність, поступово переходячи до правих політичних поглядів, а в 1994 році знову повернувся до парламенту.

Імму неймовірно тішило, що її батько знову став шановним депутатом Сарраторе і що саме в Неаполі він отримав найбільшу кількість голосів. Як тільки вона почула цю новину, негайно мені заявила: «Ти хоч і пишеш книжки, але не здатна передбачити майбутнє, як це вміє тітонька Ліна».

44

Я не образилася, врешті моя донька всього-на-всього хотіла виправдати батька в моїх очах, довести мені, що він не такий і поганий. Але слова «ти хоч і пишеш книжки, але не здатна передбачити майбутнє, як це вміє робити тітонька Ліна» справили несподіване враження. Змусили мене збагнути, що Ліла – жінка, яка, за словами Імми, здатна передбачити майбутнє, – у свої п’ятдесят років знову взялася за книжки, вчилася і навіть писала. П’єтро колись припустив, що це могло б стати для неї своєрідною терапією і допомогти пережити втрату Тіни. Але протягом останнього року проживання в районі мене не влаштовували припущення П’єтро чи посередництво Імми. За першої нагоди я поверталася до цієї теми, розпитувала:

– Звідки така цікавість до історії Неаполя?

– А що в цьому поганого?

– Нічого. Навпаки: я тобі навіть заздрю. Адже ти вивчаєш щось заради власного задоволення, а я вже давно читаю й пишу тільки заради роботи.

– Нічого я не вивчаю. Просто роздивляюся палац, вулицю, пам’ятник. А якщо вони мене цікавлять, читаю щось про них. І все.

– Це й називається «вивчати».

– Справді?

Вона уникала відповіді, не хотіла мені звірятися. Але інколи в ній запалювалася іскра, як то бувало тільки з нею, коли її щось захоплювало, і вона починала розповідати про місто так, ніби воно складалося не зі звичних вулиць, дворів, кварталів, які ми бачили перед очима щодня, а ніби одній їй місто відкрило свою неймовірну таємницю. Тоді їй достатньо було промовити кілька фраз, і Неаполь перетворювався на найпрекрасніше місто у світі, сповнене цікавих подій,