Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

в Неаполі Лілі вдалося передати Іммі любов до міста, до його історії, яка залишилася в ній назавжди. Імма казала мені зачудовано, що тітонька Ліна знає багато всього цікавого про Неаполь. І мене це тішило, адже Ліла, беручи її із собою вештатися містом, змогла відволікти її від тривоги за батька, від злості через образи однокласників, яких під’юджували батьки, через утрачену прихильність викладачів. Але не тільки тому. З розповідей Імми мені ставало ясно, що Ліла просиджувала годинами за комп’ютером, вивчаючи не якийсь пам’ятник, а Неаполь загалом. Грандіозний проєкт, про який вона ніколи не розповідала. Уже давно минули ті часи, коли вона залучала мене до своїх захоплень, і замість мене тепер була моя донька. Їй вона розповідала все, про що дізналася, водила подивитися на те, що її захоплювало або зацікавило.

42

Імма всмоктувала інформацію, як губка. Саме вона прочитала мені лекцію про площу Мартірі, яка так багато значила для нас з Лілою. Я взагалі про неї нічого не знала, а от Ліла вивчила її історію й розповіла Іммі. Якось вранці, коли ми ходили по крамницях й опинилися на площі, дочка почала про неї розповідати, додаючи трохи своїх фантазій та Лілиних. «Тут, мамо, у вісімнадцятому столітті нічого не було. Тільки дерева, селянські халупи та придорожні шинки вздовж шляху, що спускався до моря. І називалося те поселення Калата-Санта-Катеріна-а-К’яя, бо таку назву мала церква, що стояла на розі, – старовинна, але не дуже гарна. П’ятнадцятого травня 1848 року саме на цій площі поклали голови патріоти, які вимагали затвердити Конституцію і заснувати парламент. Фердинанд ІІ, король Обох Сицилій із династії Бурбонів, на знак настання миру наказав побудувати Дорогу Миру з площею, а в центрі площі встановити пам’ятну колону зі статуєю Богоматері на верхівці. Але після того, як Неаполь приєднався до Італійського королівства і Бурбонів вигнали, мер міста Джузеппе Колонна ді Стільяно попросив скульптора Енріко Альвіно переробити колону Богоматері Миру на пам’ятник на честь неаполітанців, які загинули в боротьбі за свободу рідного міста. Енріко Альвіно встановив біля підніжжя скульптури чотирьох левів, що символізують чотири важливі події Неаполітанської революції. Лев 1799 року смертельно поранений – на знак поразки повстання; лев 1820 року – пронизаний мечем, але з роззявленою пащею; лев у відчайдушному стрибку на честь героїв 1848 року – придушених, але нескорених; і, нарешті, – лев 1859 року, гордий і загрозливий месник. А на верхівці, мамочко, там, де була Богоматір, стоїть бронзова статуя прекрасної жінки – Вікторії. У лівій руці вона тримає меч, а у правій – вінок у пам’ять жителів міста, що віддали своє життя за свободу».

Мені часто спадало на думку, що Ліла за допомогою минулого прагне згладити буремне сьогодення Імми. За її розповідями, в історії Неаполя траплялися жорстокі події, після яких згодом народжувалося щось чудове, набувало форм прекрасного палацу, вулиці, монументу, щоб згадка про страшні часи стиралася з пам’яті. Життя то покращувалося, то погіршувалося: хід історії важко передбачити, адже в ньому завжди повно злетів і падінь, стрімких порогів і тихих заводей. Головне, стверджувала Ліла, – цікавитися й ставити собі питання. Хто загинув, чому тут стоять леви, до чого мечі й вінки, чому вулицю Миру так назвали, що символізують Богоматір і Вікторія. Її розповіді були спробою звести в логічну послідовність минуле і сьогодення. На місці вишуканого району К’яя, де зараз живуть найзаможніші неаполітанці, була пустка, про яку згадував у своїх листах папа Григорій: болота тягнулися до морського узбережжя, скрізь були дикі непролазні хащі, аж до Вомеро. До Рісанаменто[1] кінця дев’ятнадцятого століття, до появи кооперативів залізничників для прокладення приміської залізниці місце тут було неспокійне, непривітне, та й пізніше кожен камінь, кожна плита, кожна пам’ятка навіювали погані думки, ніби на тому місці навіть найсвітліші наміри покращити світ завершувалися загниванням і корупцією. Однією з таких територій була Васто, тобто «негоже», – квартал між брамою Капуана та брамою Нолана. Він виник після висушування боліт, але назву зберіг. Лілі, та й Іммі, та назва подобалася – Васто і Рісанаменто, негоже й полагоджене, нав’язливе бажання ламати, руйнувати, нищити проти невтомного прагнення будувати, впорядковувати, планувати нові вулиці або перейменовувати старі, щоб звільнити шлях новому й приховати колишнє зло, яке принишкло десь і готове будь-якої миті вискочити назовні.

«Насправді перш ніж Васто стали так називати, тобто перш ніж воно стало “негожим”, – розповідала тітонька Ліна, – на тому місці колись були вілли, садки, фонтани. І не які-небудь: сам маркіз Віко наказав побудувати чудовий палац із розкішним парком, так званим Раєм. У тому Райському саду, мамо, було безліч прихованих фонтанів. Найбільший із них – на величезній білій шовковиці у вигляді тонесеньких, майже невидимих струмочків, які текли догори вузесенькими каналами й потім дощем збігали по гілках або водоспадом спадали по стовбуру. Зрозуміла? Від Райського саду маркіза Віко до Васто маркіза дель Васто, від Рісанаменто мера Нікола Аморе і знову до вулиці Васто, до нових покращень і відроджень».

– Ой, яке дивовижне місто! – розповідала тітка Ліна моїй дочці. – Скільки в ньому таємниць, скільки прихованих значень! Тут говорили всіма мовами, чого тут тільки не будували і чого не руйнували. Тут народ не довіряє балачкам і разом із тим дуже полюбляє потеревенити. Тут є Везувій, який щодня нагадує: вогонь, землетрус, попіл і море за лічені секунди можуть стерти з лиця землі найграндіозніші людські проєкти, найбільші плоди праці всемогутньої людини.

Я мовчки слухала, але часом її слова мене бентежили. Імма справді стала спокійнішою, але тільки тому, що Ліла намагалася втягнути її в нестримний потік краси і злиднів, у цинічний світ Неаполя, де все було чудовим і разом із тим сірим і потьмянілим, потім знову починало спокусливо виблискувати, як то буває, коли на сонце набігає хмара: здається, сонце віддаляється, тьмяніє, блідне, ледве не зникає і раптом – раз! – пройшла хмара, і сонце знову сліпить так, що доводиться затуляти очі долонею. Палаци з райськими садами з Лілиних оповідей падали, перетворюючись на руїни, заростали бур’янами. І селилися в них часом німфи, дріади, сатири та фавни, а часом – душі мертвих, демони та привиди, яких Господь відсилав до замків чи домівок простого люду, щоб спокутували свої гріхи або щоб перевірити благовірність жителів і після смерті їх нагородити. Усе красиве, блискуче й привабливе вдень населялося фантастичними істотами вночі, а все дивовижне й загадкове зазвичай приваблювало їх обох. Імма казала, що на самому вершечку Позілліпо, неподалік від моря, навпроти Ґайоли, якраз над Ґротом фей, стояв славнозвісний будинок, де жили привиди. Привиди, казала вона, жили і в будинках на провулках Сан-Мандато й Мондраґоне. Ліла пообіцяла їй, що вони разом підуть шукати на вулицях Санта-Лючії привида на ім’я Вилицюватий, бо в нього було велике обличчя, але з