Читати книгу - "Інститут"

Стекгаус розповів йому, де біля Алколу чекає «челенджер», — іншого вибору він не мав.

— Місіс Сіґсбі може дати вам точні вказівки, коли доїдете до Бофорта. Тепер мені знову треба поговорити з Еллісом.

— Це дійсно необхідно?

— Дуже необхідно.

Коротка пауза, після якої хлопець знову з’явився на захищеній лінії.

— Чого вам треба?

— Я так підозрюю, ти мав контакт зі своїми друзями, — сказав Стекгаус. — Мабуть, із одним конкретним другом, містером Діксоном. Можеш не підтверджувати й не заперечувати, я розумію, що часу небагато. Якщо ти не знаєш точно, де вони…

— Вони в тунелі між Задньою і Передньою половинами.

Це бентежило. Та Стекгаус продовжив:

— Правильно. Якщо ми домовимося, вони зможуть вийти і знову побачити сонце. Якщо ні, я пущу в той тунель хлор, і вони помруть повільною й болісною смертю. Я цього не побачу, бо через дві хвилини після того, як дам наказ, мене тут уже не буде. Я це тобі кажу тому, що впевнений: твій новий друг Тім захоче вивести тебе з будь-якої домовленості, якої ми дійдемо. Цього допустити не можна. Розумієш?

Пауза, після чого Люк сказав:

— Так. Я розумію. Я прибуду з ним.

— Добре. Принаймні поки що. Закінчили?

— Не зовсім. Телефон місіс Сіґсбі працюватиме на літаку?

Стекгаус здалеку почув, як місіс Сіґсбі сказала, що працюватиме.

— Не відходьте від телефона, містере Стекгаус, — сказав Люк. — Нам треба буде ще поговорити. І краще припиніть думати про втечу. Якщо втечете, я знатиму. З нами поліцейська, і якщо я попрошу її зв’язатися з Міністерством національної безпеки, вона це зробить. Ваша фотографія буде в кожному аеропорту країни, і жоден фальшивий паспорт вам не допоможе. Ви будете як кролик у відкритому полі. Зрозуміло вам?

Стекгаус удруге був надто ошелешений, щоб говорити.

— Зрозуміло?

— Так, — відповів він.

— Добре. Ми ще вийдемо на зв’язок, щоб уточнити деталі.

По цьому хлопець закінчив дзвінок. Стекгаус повільно відклав телефон на стіл. Він відзначив, як його рука трохи тремтить. Частково зі страху, частково з люті. «Ми ще вийдемо на зв’язок», — сказав малий, ніби він якесь велике цабе, гендиректор з Кремнієвої долини, а Стекгаус — лише дрібний чинуша, який мусить робити те, що йому велять.

«Ну подивимося, — подумав він. — Подивимося».

42

Люк передав телефон Тімові, ніби тішився від того, що позбувся його.

— Звідки ти знаєш, що в нього є фальшиві паспорти? — запитала Венді. — Ти його думки прочитав?

— Ні, — відповів Люк. — Але, думаю, того добра в нього вдосталь: паспорти, водійські посвідчення, свідоцтва про народження. Думаю, там багато таких. Доглядачі, техніки й кухарі, мабуть, ні, але верхівка — точно. Вони як Айхман[123] чи Вальтер Рауфф[124], який придумав будувати мобільні газові камери. — Люк глянув на місіс Сіґсбі. — Рауфф би добре вписався у вашу компанію, правда?

— У Тревора, може, і є фальшиві документи, — сказала місіс Сіґсбі. — У мене — ні.

І хоча Люк не зміг прочитати її думки (вона закрилася від нього), він подумав, що вона не бреше. Для людей її штибу є спеціальне слово: бузувіри. Айхман, Менґеле і Рауфф утекли, як корисливі боягузи; а їхній бузувір-фюрер залишився й наклав на себе руки. Люк був цілком упевнений, що ця жінка, якби опинилася в схожій ситуа­ції, вчинила б так само. Якщо це відносно безболісно.

Він заліз у фургон, обережно, щоб не зачепити поранену стопу Еванса.

— Містер Стекгаус думає, що я їду до нього, але це не так.

— Ні? — уточнив Тім.

— Ні, я їду по нього.

Вогники Штазі горіли в Люка перед очима дедалі більшим сяйвом, і ковзні двері фургона зачинилися самі.

Великий телефон

1

Дорогою в Бофорт у фургоні було здебільшого тихо. Лікар Еванс спробував раз почати розмову, знову бажаючи повідомити про те, що він тут просто невинна жертва. Тім повідомив його, що він має вибір: або заткнутись і прийняти кілька таблеток оксикодону, які дав лікар Роупер, або продовжувати говорити й терпіти біль у пораненій стопі. Еванс віддав перевагу мовчанню і таблеткам. У маленькому коричневому флаконі лишилося ще кілька штук. Тім запропонував одну пігулку місіс Сіґсбі, яка заковтнула її насухо й без подяки.

Тім хотів, щоб усе було тихо, задля Люка, який тепер став мозком операції. Тім знав: більшість людей вважали б його божевільним через те, що дозволяє дванадцятирічному розробляти стратегію порятунку дітей з тунелю так, щоб їх самих не вбили, але помітив, що Венді також не протестує. Вони з Тімом знають, що Люк зробив, щоб сюди дістатися, бачили його в дії й розуміють.

Що саме розуміють? Ну, окрім того, що в малого багато хоробрості, він також справдешній геній найвищого ґатунку. Ті бандити в Інституті змусили його відточити вміння, яке (принаймні до підсилень) усього на дещицю серйозніше за якийсь дешевий трюк. Вони вважали його розум лише доважком до того, що їм насправді треба, і були в цьому схожі на браконьєрів, які вбивають слона вагою дванадцять тисяч фунтів тільки заради дев’яноста фунтів слонової кістки.

Тім сумнівався, що Еванс може оцінити таку іронію, а от Сіґсбі — так (якщо дозволить бодай приткнутись у своїй розумовій кімнаті такій думці): приховану операцію, що триває десятиліттями, зламало щось зовсім несуттєве, на їх погляд, — дитина зі значним інтелектом.

2

Близько дев’ятої, перетнувши межі міста Бофорт, Люк попросив Тіма знайти мотель.

— Але зупиняйтеся не перед ним. Об’їдьте ззаду.

На Баундарі-стріт стояв «Еконо-Лодж», перед яким простягнувся затінений магноліями паркінг. Тім зупинився біля огорожі й вимкнув двигун.

— Тут ми з вами попрощаємося, Венді, — повідомив Люк.

— Тіме? — запитала Венді. — Про що він?

— Про те, що тобі треба взяти собі кімнату, і він має рацію, — відповів Тім. — Ти лишаєшся, ми їдемо.

— Після того як отримаєте ключ, поверніться, — сказав Люк. — І принесіть якийсь папір. Ручку маєте?

— Звісно, і блокнот. — Вона поплескала себе по кишені штанів уніформи. — Але…

— Я поясню стільки, скільки зможу, коли повернетесь; але якщо коротко, то ви — наша страховка.

Місіс Сіґсбі вперше звернулася до Тіма після закинутого салону краси.

— Те, що цей хлопець пережив, зробило його божевільним, і варто бути не менш навіженим, щоб слухати його. Найкраще, що ви можете зробити, — це залишити мене з лікарем Евансом тут і втекти.

— Тобто залишити моїх друзів на певну смерть, — сказав Люк.

Місіс Сіґсбі посміхнулася:

— Ну справді, Люку, подумай. Що вони для тебе взагалі зробили?

— Ви не зрозумієте, — зітхнув Люк. — Навіть якщо мільйон разів пояснювати.

— Іди, Венді, — наполіг Тім. Він узяв її за руку, стиснув. — Візьми кімнату, тоді повернися.

Вона зміряла його невпевненим поглядом, але віддала «ґлок», вийшла з фургона й рушила в бік адміністрації.

— Я б хотів наголосити, що я тут з… — завів лікар Еванс.

— Примусу, так, — перебив Тім. — Ми це вже чули. Тепер замовкни.

— Ми можемо