Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

Вночі мене знову тіпало й снилися жахи. Від крижаної води, якою мене наповнили як діжку, доверху, мене вивертало й крутило. І ранок не приніс полегшення. Щойно мені стало трохи краще, як за мною прийшли. Прикували кайданами до чотирьох охоронців й потягли сходами вверх. Ми піднімалися довго, як виявилося, до однієї з башт. 

Я спершу не надав цьому уваги, але всі мої охоронці, в тому числі і Вірго, були тепло одягнені. Я ж як був, у самісінький свитці і штанях, вже навіть без чобіт, ступав холодними кам’яними сходами все вище й вище.

Ми ще не дісталися верхівки, а навкруги стало так холодно, що мені здалося навіть волосся замерзло на голові. Шкіра вкрилася інеєм і я припинив відчувати власне тіло. Коли я зробив останній крок і опинився на самій верхівці башти, то очі заболіли, засльозилися й замерзли. Й заплющилися самі собою.

- Оцей? Не заслабкий для твоїх вигадок? - долунав до мене незнайомий голос наче здалеку. 

- Поряд з тобою будь-хто здаватиметься заслабким. Краще зробимо крок назад - бо хлопець за мить поповнить ряди твоєї крижаної армії. 

З часом я знову відчув власне тіло і серце, що якимось дивом ще стукотіло у грудях. Вже не таке гаряче. З-під опущених повік я роздивився навколо. На мені більше не було кайданів, а крім мене у башті було ще двоє. Одного я одразу впізнав - Вірго. Інший стояв до мене спиною, він здавався більшим за Вірго у кілька разів. 

- Ніаме, він реагує…незвично на ту кляту воду Едасу. Горить білим полум’ям і не згоряє. І не кажи мені про Духа Лісу - я маю таке саме благословення, як і кожен ворожбит, але я так не вмію, - мені вдалося підслухати шепіт, але я зрозумів що й мене розкрито. Знову стало холодно. Занадто холодно. І це ім’я, Ніам. Я вже чув його.

Страшна здогадка змусила тіло затремтіти.

- Підніми його, - звелів цей новий крижаний голос. Слухати його було наче прикласти свіжий лід до оголеного тіла. А погляд…Коли я розплющів очі, нелюдські прозорі, сталево-блакитні очі дивилися на мене, вивчали. І я з жахом пригадав і цей погляд. Там, у гмурських печерах, він дивився на мене так само.

- Я хочу побачити що ти в ньому вгледів, ворожбите.

- Я більше не ворожбит, - наче обурився Вірго, але велетень відповідав, не зводячи з мене погляду:

- Не можна припинити бути тим, ким ти колись став. Можна набути нових облич, але старі нікуди не діваються. 

І крижаний голос звелів:

- Скупайте його.

У Вірго вирвався дивний вдих. Але він склонив голову, підкоряючись. 

- Я все передам…

- Я піду з вами, - відчеканив крижаний, перш ніж я втратив свідомість.

Наступне, що я запам’ятав коли знову опритомнів - собачий холод, на який мене витягли ледь одягненого. Але ковток холодного, прозорого повітря, не зіпсованого смердінням підземелля, де мене тримали, змусив мої легені ковтати його, наче воно було їстівне. 

Мене тягнули прямо по снігу, і я не міг цьому противитися. Це тіло вже не належало мені. Все що залежало від мене - тільки бути достатньо сильним, щоб тримати рота зачиненим. Я й намагався. 

Я гадав, чи довго протримаюся на цьому холоді. Дивно, але мені зовсім не хотілося солодко заснути, як колись. Сніг мене дратував, холод - бісив, тіло - боліло, але я все ще відчував кінцівки, власне тіло, хоча й не розумів чому. Може вони наклали на мене якесь закляття, ліниво міркував я, але відмовився від цієї думки - я вже знав, як це боляче, коли тебе заклинають. 

Нарешті ми прибули на місце. Я зрозумів це - бо мене полишили лежати на снігу. Тож ми прийшли.

Мене підняли й втягли всередину. Краєчком ока я помічав напів зруйновані стіни, що затягнуло мхом, який тільки дивом вижив у цій холоднечі. А під мохом проступали дивні, незнайомі мені символи, нанесені сріблясто-чорними чорнилами. Потім був плескіт води, десь поруч, і мене занудило. Я знепритомнів, і знову очуняв, коли відчув як крижаний велетень наблизився. 

Знов цей лід. Кожного разу як цей крижаний чоловік наближався, я наче й сам ставав крижаною глибою. Серце завмерло, стукнуло кілька разів ліниво і знову застукало, все повільніше й повільніше.

- Якщо не хочеш вбити його раніше часу, краще відійди, - зауважив голос Вірго десь зверху. На це нічого не відповіли. - Що тепер?

Тиша, але мене підняли у повітря. З легкістю і недбалістю, наче зламану іграшку. 

- Чи він витримає? - спитав Вірго невпевнено, але так, наче питав, чи достатньо міцні санчата він обрав для снігової прогулянки по обіді. 

- Зараз і дізнаємося. Я хочу подивитися, що він бачить коли палає, - беземоційно зауважив крижаний. 

Коли я поринув у воду, то навіть не почув плескоту води. Розплющив очі поза власної волі і заволав би якби міг. Тепер ця крижана вода була усюди, в моїх легенях, в моїй крові. Раптом вона забурлила, спінилася і наступне що я побачив - був стовп білого вогню, який проступав через ту воду і огортав мене наче ковдрою. Я не міг поворухнутися і тільки бачив як наді мною борються вода з вогнем, а потім в очах потемнішало…