Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

останній дім був у Коконат-Ґроув, у Маямі, неподалік від свого брата Фреда, колишнього культуриста і продавця шарлатанських засобів. Мені сказали, що до кола її знайомих належав Чарльз Атлас. Вона померла у 1974 році. У 2013 році я надіслав матеріали, які мені вдалося зібрати про неї, до меморіалу голокосту Яд Вашем у Єрусалимі, разом з двома письмовими підтвердженнями: одне написала моя мама, інше — Шула Троман. 29 вересня 2013 року міс Тілні було визнано Праведницею народів світу.

Саша Кравец, якого міс Тілні врятувала від депортації до Аушвіца, після звільнення Віттеля емігрував до Сполучених Штатів. 1946 року він дістався туди на кораблі з Бремена до Нью-Йорка. Я не зміг знайти хоч якоїсь інформації про те, що з ним було далі.

Еміль Лінденфельд залишився у Відні. Останні два роки війни він переховувався у своїх «друзів-неєвреїв» і в родини як «підводник». Він знову одружився у 1961 році, а 1969 року помер у Відні, де й похований.

Отто фон Вехтер після війни зник, потім йому вдалося отримати притулок у Ватикані. У 1949 році помер у Римі за загадкових обставин, перебуваючи під заступництвом австрійського єпископа Алоїза Гудала, і до кінця переховуючись від правосуддя, звинувачений польським урядом у масових вбивствах понад 100 000 поляків у Львові. Його син Хорст живе у замку Хагенберг разом зі своєю дружиною{690}, і переконаний, що його батько був хорошою людиною з гідним характером, а не злочинцем, навіть попри постійні нові докази, зокрема докази явної крадіжки картини Брейгеля та інших творів мистецтва з Національного музею Кракова у грудні 1939 року.

Ніклас Франк виріс, став поважним журналістом, з часом став виконувати обов’язки іноземного редактора журналу «Штерн». У 1992 році він повернувся до Варшави і до будинку, де жив, коли був дитиною, аби взяти інтерв’ю у Леха Валенси, новообраного президента Польщі. Він не казав Валенсі, що ця кімната, де відбувалося інтерв’ю, і стіл, за яким вони сиділи, — це саме та кімната і саме той стіл, навколо якого за ним колись бігав його батько. Він живе у Гамбургу разом із дружиною, має дочку і двоє онуків.

Влітку 2014 року я їздив до Львова разом з Нікласом Франком і Хорстом фон Вехтером. Під час знімання нашого фільму — «Мій нацистський спадок: що вчинили наші батьки» — ми відвідали зруйновану синагогу у Жовкві, масове поховання неподалік і університетську аудиторію, де Ганс Франк виголосив свою велику промову 1 серпня 1942 року у присутності Отто фон Вехтера. Ніклас здивував нас, коли видобув із задньої кишені копію цієї промови і зачитав її вголос. Наступного дня ми разом втрьох спостерігали за церемонію на честь загиблих «дивізії Ваффен СС Галичина», створеної Отто фон Вехтером навесні 1943 року і яку досі шанує маргінальна група українських націоналістів, яка організувала цю подію. Хорст сказав мені, що це була найкраща частина подорожі, тому що літні чоловіки і молоді хлопці підходили до нього, аби вшанувати його батька.

— Ви не заперечували, — спитав я, — що багато з них були в одностроях СС зі свастиками?

— Чого б це? — відповів Хорст.

Леон та Рита Бухгольц жили разом у Парижі решту свого життя, у квартирі, яку я пам’ятаю з дитинства, неподалік Ґар-дю-Нор. Леон прожив до 1997 року, майже завершивши повне столітнє коло. Їхня дочка Рут вийшла заміж за англійця і у 1956 році перебралася до Лондона. Вона має двох синів, перший з яких — я, а другий має антикварну книжкову крамницю у центрі Лондона, що спеціалізується на ілюстрованих книжках для дітей. Я вивчав право у Кембриджському університеті, і там 1982 року слухав курс лекцій з міжнародного права, який читав Елі Лаутерпахт, дорослий син Герша. Влітку 1983 року, після закінчення університету, Леон та Рита приїздили до Кембриджа і ми разом сходили до Елі, який приймав гостей на свіжому повітрі у своєму садку. Там була його мати Рахиль, вдова Лаутерпахта, і я чітко пам’ятаю її зав’язане вузликом волосся. Я не знаю, чи вона і Леон тоді поспілкувалися між собою, але якщо і спілкувалися та обговорювали родинні зв’язки з Віднем, Лембергом і Жовквою, то Леон не відчув потреби поділитися цією розмовою зі мною.

Восени 1983 року я поїхав до Америки, де провів рік у Гарвардській школі права як запрошений викладач. Елі Лаутерпахт написав мені навесні 1984 року, запропонувавши академічну посаду наукового співробітника у новому науково-дослідному центрі з міжнародного права, який він створював у Кембриджському університеті. Тоді і ще чверть століття по тому, коли з колег ми перетворилися на друзів, ми не знали, що наші предки жили на одній вулиці понад століття тому. Минуло тридцять років, перш ніж Елі та я дізналися, що його батько і моя прабабуся жили у Жовкві в протилежних кінцях містечка на Східно-Західній вулиці.

Ми дізналися про це завдяки тому запрошенню зі Львова.

А як же Львів? Вперше я його відвідав 2010 року і відтоді повертався сюди щороку. Через сто років після свого розквіту він залишається чудовим містом, втім, з темним і таємним минулим, де його мешканці займають місця, підготовлені іншими. Розмах будівель, скрипіння трамваїв, аромат кави і вишень — все ще там. Різні громади, що змагалися між собою на вулицях міста у листопаді 1918 року переважно зникли, а українці стали домінувати. Водночас присутність інших відчувається всюди. Її відчуваємо у бруківці, з допомогою Віттліна, і її можна побачити на власні очі, якщо бути дуже уважним: у крилах лева, того, що «так войовничо дивиться вниз»{691} зі свого сідала над входом до брами № 14 на площі Ринок, верхи на сторінках розгорнутої книжки, на яких можна побачити напис «Pax Tibi Marce Evangelista Meus» (Мир тобі, Марку, мій євангелісте!); ви побачите її у вицвілих польських табличках з назвами вулиць і у порожніх заглибленнях на куті біля входу до кам’яниць, де колись висіли медузи [так в оригіналі. — Прим. верстальника]; у вікні старої аптеки «Під Угорською короною» на площі Бернардинів, колись найгарнішої площі в усьому королівстві Галичини і Володимирії, і нині теж, особливо вночі, коли її підсвічено і на ній, як завжди, людно.

Після цих відвідувань Львова я краще розумію слова тієї юної студентки, що підійшла до мене під час мого першого візиту, аби тихенько пояснити, наскільки для неї особисто була важлива моя лекція. У сучасному Львові, де Лемкін і Лаутерпахт забуті, ідентичність і походження є питаннями складними і небезпечними. Місто залишається «чашею жовчі»,