Читати книгу - "Карта днів"

трохи смердіти. А потім я вибіг із дверей, що вели на задній двір, і заскочив до садового сарайчика. І коли я вийшов із іншого боку та опинився в коридорі Панконтуркону, то вже знав, куди йти. Пані Сапсан провела нас сюди з Нью-Йорка крізь двері, що приблизно в середній частині коридору на верхньому поверсі Панконтуркону. Усе, що я мав зробити, це пройтися назад нашим маршрутом, яким ми пройшли сюди днем раніше. Якби я біг, це привернуло б забагато уваги, тому я просто швидко пішов, опустивши голову та сподіваючись, що жоден мандрівник, перевізник чи реєстратор мене не помітить. Таким чином я дістався до сходового колодязя, а далі східцями добрався до верхнього коридору, і ніхто мене не зупиняв, аж поки, раптом, на повному ходу я не врізався просто обличчям у гігантську чорну стіну.

Стіна заговорила, і той громоподібний бас, що вийшов із неї, безпомилково належав Шарону.

— Портмане! А хіба ти не повинен бути зараз у новій петлі-звіринці пані Королик, чистити клітки у ведмегримів?

Розлючена пані Сапсан вискочила від мене раніше, ніж устигла призначити мені покарання, але Шарон про нього якось уже знав. Шокуючі новини поширюються швидко.

— А як ви про це прочули? — запитав я.

— Стіни мають вуха, мій друже. Я покажу тобі коли-небудь. Тільки з них регулярно треба вичищати вушну сірку.

Мене від такої живописної картини пересмикнуло, і я спробував викинути її з голови.

— А я саме йшов до пані Королик.

— Як дивно. Її петля внизу. — Він схрестив руки на грудях та нахилився до мене. — Ти викликав тут справжній переполох, ти це знаєш? Розбурхав увесь курятник.

— Ми з моїми друзями не хотіли нікого засмутити. Реально.

— Я й не кажу, що ти зробив щось погане, — він притишив голос, — інколи курятник необхідно розбурхувати. Якщо ти розумієш, про що я.

— Угу, — сказав я на те, знервовано переминаючись. У будь-який момент могла з’явитись якась імбрина та побачити мене.

— Не всім подобається, як імбрини залагоджують справи. Вони надто звикли приймати всі рішення самотужки. Вони ні з ким не консультуються. Не питаються нічиєї думки.

— Я розумію, що ви маєте на увазі, — мовив я.

— Розумієш?

Я розумів. Просто наразі не хотів вести про це бесіду.

Шарон нахилився ближче та прошепотів мені на вухо (і при цьому його дихання було холодним та пахло землею):

— Найближчої суботи, увечері, на старій бойні відбудуться збори. Я хотів би бачити тебе там.

— Які збори? — запитав я.

— Просто деякі однаково мислячі люди висловлюють свої думки. Твоя присутність буде високо оцінена.

Я зазирнув під його відлогу. І побачив там тільки оповитий пітьмою слабкий відблиск білих зубів.

— Я прийду, — сказав я. — Але не очікуйте від мене, що я піду проти імбрин.

Слабкий відблиск під відлогою став широкою усмішкою.

— А хіба зараз ти не це збираєшся зробити?

— Не все так просто.

— Я впевнений, що так і є. — Шарон випростався на весь свій зріст і відійшов убік, даючи мені пройти. — Твій секрет зі мною в безпеці. — Він простягнув руку. — Тобі це знадобиться.

То була перепустка. З одного боку було надруковано «МІНІСТЕРСТВО В СПРАВАХ ЧАСУ», а з іншого — «ПОВСЮДИ».

— Американські петлі ретельно охороняються. Ситуація там напружена. Не можна пропускати всіх підряд.

Я спробував узяти ту перепустку, але Шарон відпустив її не відразу.

— У суботу, — сказав він і розтис пальці.

* * *

Тепер, коли я подорожував сам, пересуватися з місця на місце стало легше. На противагу тому, як більшу частину минулого тижня я змушений був постійно непокоїтися про місцезнаходження кількох людей, що були разом зі мною, тепер я міг вільно та швидко пройтися переповненим коридором — не озираючись через плече, чи, бува, хтось не відстав, — та без зусиль зануритись у натовп. Отже, я підійшов до реєстратора та показав свою перепустку. То був огрядний чоловік, що сидів за столом на маленькому табуреті, і він дивився на мою «повсюди»-перепустку так, наче ніколи раніше такої не бачив.

— На вас одяг двадцять першого століття, — сказав він, оглянувши мене. — Чи перевіряли вас костюмери на анахронізми?

— Так, — відповів я. — Вони сказали, що я в порядку.

— Вони видали вам відповідний документ?

— Е-е… так, — відповів я, поплескавши себе по кишенях, — дайте-но, гляну, де я це поклав…

Позаду мене зібралася черга. Реєстратор обслуговував одночасно п’ять дверей, і його терпіння закінчувалось.

— Просто накиньте на себе одне з пальт, які висять за дверима, — сказав він та махнув рукою, щоб я проходив. — Там, у кишені, є карта, якщо вона вам потрібна.

Я подякував йому та підійшов до дверей. На маленькій золотій пластині було написано: «УНІВЕРМАГ БУЛЛОКА, НЬЮ-ЙОРК, 8 ЛЮТОГО 1937».

Я переступив поріг, зняв із гачка старомодне на вигляд пальто — із шафи для надзвичайних ситуацій — та одягнув його поверх свого одягу. Потім підійшов до дальньої стіни цієї маленької, нічим не особливої кімнати, і після швидкого затемнення та тепер-уже-звичного приливу крові в скронях я почув, як міняється шум за дверима. Я вийшов в універмазі. Здавалося, він лиш недавно зачинився: усюди по підлозі були порожні товарні підставки і стелажі та оголені запилені манекени, а зверху на все це лилося тьмяне світло, що йшло від вітрин, закритих газетами. Біля головного входу знаходився сонний охоронець, і, судячи з його уніформи, у якій він дуже був схожий на реєстратора, це був один із наших. Його роботою було перевіряти та прикривати людей, які заходили до Диявольського Акра, і не турбувати тих, хто його полишав, тому мені, як самотньому мандрівникові без багажу, було легко пройти повз нього, просто кивнувши самовпевнено в його бік.

Далі я вийшов на вулицю, у сірий зимовий день, та пішов швидким кроком уздовж Шостої авеню повз пральню, із дверей якої на тротуар виривалася ціла лавина пари, повз кучугури чорного снігу, повз чергу тремтячих від холоду чоловіків у потертих пальтах та повз табличку «ГАРЯЧІ СТРАВИ ЗА ОДИН ЦЕНТ». Я опустив руку до кишені пальта і витяг звідти простеньку карту. На ній як вхід до петлі було зазначено універмаг, із якого я вийшов, а за півмилі попереду від мене мала бути зовнішня мембрана цієї петлі, за