Читати книгу - "Товариство Елементорів. Том 1. Кривавий діамант. Частина І, Fata Morgana"

— Я розділив всі твої емоції між нами. – пробубонів Вільям. Його бліде обличчя на коротку мить посвітліло, але майже одразу набуло звичайного похмурого виразу. – Ось чому тобі стало легше. 

Її лице спалахнуло, а поза спиною пробіг холодок. Тобто всі? Що значить розділив? Питання застрягли в пересохлому горлі. Моллі зіщулилась на місці, не піднімаючи на хлопця очі. 

— То ось де ви.

Моллі перелякано сіпнулась та ледь не впала на підлогу, коли у вікні раптом з’явилася волохата голова Коди. Варто визнати, що у юнака просто блискавична реакція, бо він встиг вчасно вхопити її за лікоть. Екенеєць так різко смикнув дівчину на себе, що ледь не вирвав руку з суглоба. 

Моллі голосно зойкнула, вдарившись скронею об одвірок. Кода болісно скривився так, наче це він з усієї сили влупився об тверде дерево.

— Вибач. – сказав він, оголюючи ряд сточених зубів у ніяковій усмішці. – Не розрахував сили. Просто ти така... легенька. Міка важча разів в десять. 

Вілл закотив очі та скривив губи у зневажливій гримасі. 

— У цьому домі досі є двері. – нагадав він, коли Кода вже переважився через підвіконня. Перевертень розгублено округлив, і без того великі, очі. – Вони нікуди не зникли і, наскільки мені відомо, не збираються. Тому, коли твоя ласка, зайди як всі білі люди. Завів, бачте, звичку у вікна лазити.

Кода обурливо фиркнув, але таки повернувся надвір. Він вже шаргав ногами по високій траві, коли пробубонів:

— Аристократик недороблений. – юнак сказав це достатньо голосно, щоб Вільям зміг почути його. 

Той прикрив повіки у театральному жесті, мовляв не потрібно бути аристократом, щоб користуватись дверима. Судячи з його зарозумілого і до жаху пихатого погляду, він знову став колишнім Вільямом Шалфеєм.

Моллі тихо зітхнула, гадаючи чи не примарилось їй те, як вони вдвох сиділи поряд, а він тримав її руки в своїх та зчитував емоції. Як приємно холодили шкіру його пальці. Як його волосся торкалося її обличчя. Вона досі не розуміла того, як людина може за лічені секунди перетворитися з чуйної й розуміючої на відчужену й зверхню. 

— Тепер тебе все влаштовує? – крикнув з коридору Кода. 

Він розгонистим кроком зайшов на кухню та виструнчився, гордовито задерши біляву голову. Тепер він здавався надзвичайно високим, його капелюх майже зачіпав вершечок мармурової арки. Ну, а Вільям був мало не на голову нижчий. Хоча, усвідомлення цього факту, очевидно, не заважало йому гордовито задерти власне гостре підборіддя.

— До чого ж ти дожився, брате? – почулося зі сходів. Міка підійшла до Коди та оперлася на нього ліктем, мов на якийсь стовп, безсоромно шкірячись йому в обличчя. – Потураєш “недобитому псу”?

Вілл пхекнув та сухо кинув:

— Недобитий пес цілком задоволений.

Моллі розпачливо зітхнула, не витримуючи цих дурних підколок. Тим більше, жарт про пса вже не актуальний. Якщо хлопці не припинять своїх чвар, вона таки кине в обох чимось важким.

— А Мія...? – поцікавилась Моллі. 

Ім’я сестри затремтіло на язиці, а решта питання застрягла десь всередині. В горлі неприємно защипало, але вона все ж змогла зібратися з духом і не заплакати знову. 

Усмішка сповзла з Мікиних губ.

— В порядку. – не зовсім переконливо сказала вона. – Здається. Вона прокидалась, сказала, що не голодна й, може, поспить ще. Хотіла побути на самоті. Ну, я й прийшла. 

Кода насупився, зморщивши кирпатого носа.

— Чим вона хворіє?

Моллі розгублено зиркнула у його бік, дивуючись такому безглуздому питанню. В голову закралася думка, а чи перевертень не знущається з неї. В такому випадку, це було б нечувано жорстоко з його боку.

— Вони не бачать срібла в її волоссі. – пояснив Вілл, помітивши вираз її обличчя. 

Тепер насупила брови й Міка.

— Срібла? 

— Дух талісману Мії загинула. – з тяжким видихом почала Моллі. Проясняти ситуацію на рахунок хвороби сестри було морально важко. Проте, Моллі все ж знайшла в собі сили розповісти цю історію до кінця. Почавши зникненням Фреї і закінчивши сьогоднішнім нападом. 

— То ліків справді немає? – з щирим занепокоєнням перепитав Кода. Його сіро-блакитні очі пригнічено поблискували у тіні панами. – Тільки не кажи, що немає.

У горлі Моллі знову зарухався вологий комок, який от-от вичавить з неї сльози. Вона не стала говорити, що якби ліки були, то Мія б знову змогла керувати світлом та темрявою, а не відсутньо дивитися на сонячні промені, несвідомо перебираючи у повітрі пальцями. 

Міка з незвичною ніжністю торкнулася плеча брата. 

— Вам відомо скільки прожив тикодін, який найдовше протримався після... – затнулася через слово вона. – Смерті свого духа?

— Чотири місяці. 

Обличчями двійнят пробігло полегшення. А Вільям з Моллі обмінялися похмурими поглядами, завчасно здогадуючись, що зараз скажуть екенейці. З п’ятитижневим досвідом Моллі точно знає, які сподівання виказують люди, коли дізнаються відповідь на питання “А як довго...?”.

— Отже у нас ще є час. – зробила спробу підбадьорити всіх Міка. – Думаю, за два, майже три місяці, можливо знайти... 

— Той випадок був унікальним. – перебила її Моллі. – Мія не проживе стільки. 

— Та чому ти так певна в цьому? 

— Бо більшість тикодінів після загибелі духа й місяця не живуть! – теж підвищивши голос, випалила дівчина, а очі знову наповнились слізьми. 

Як дивно. Вона так довго вірила в те, що Мію можна врятувати. А зараз, почувши ті ж надії від Міки, її охоплює злість. Моллі просто не могла повірити, що колись була такою ж наївною, як друзі зараз. Її сестра скоро помре. Мія приречена. І цього не змінить ніхто й ніщо. 

Міка ж, схоже, не збиралася змінювати своєї думки.

— Мія вже протрималась на тиждень довше, ніж інші. – нагадала вона. – Твоя сестра сильна духом. Вона зможе втримати в собі магію так само довго, а може й довше, як той тикодін.