Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

— Правда, правда, — підтвердив Вітролом, — є такі, пусті ледаща без совісті.

— Ледаща? — дзявкнув Панцьо — А що повинен зробити такий, що й не ледащо, ані не дурний, трудиться, не спить, а весь час в бідності і через це злий. Немає часу жаліти. І немає, за чим шкодувати, бо діти — то від нього.

— Від кого? — запитав Петрицьо, чистячи казана.

— Хе-хе-хе, хе-хе-хе, — подивіться на такого бенькарта, що має всього кілька годин чи кілька днів, як викривляється, як верещить, як піниться від злості, то відразу зрозумієте — від кого.

— То по-вашому діти від чорта? — запитав Ґуцинюк.

Ні, не від чорта, — жваво заперечив Панцьо, — з чорта тільки ті, що підмінені, яких чортиця підмінює на своїх.

Цвилинюк, звертаючи на себе увагу, висновував:

— Підмінені? Га, може, але про це важко точно дізнатися. Зате лист з неба чорним по білому забороняє плодити дітей у якусь з п’ятниць — вражих і урочих, тих, у які відбувалися найбільші гріхи. Навіть наближатися до жінки у таку п’ятницю забороняє, бо з цього народжуватимуться такі діти, що належать — йому.

Панцьо засміявся і сперечався далі:

— Підміна — це мало, ба, скільки там тої підміни? Та й тих п’ятниць не так багато, всього дванадцять. Ні! Це все від народження відразу зле, верескливе, з піною на устах.

Петрицьо випалив:

— То Марійка Шестунова теж від чорта?

Один чи другий грубо засміялись, інші хихотіли. Фока суворо оглянувся, сміх припинився. Панцьо не відповідав. Петрицьо вийшов на середину колиби і запитав його:

— Відповідайте, Панцьо, відповідайте, це варто знати.

Панцьо знову проігнорував запитання:

— Найкраще тому, хто взагалі не народився, і такий є найкращим.

— А де такі є, покажіть мені, — запитав поважно війт з Жабйого.

І знову пролетів голосний сміх і обірвався, а Петрицьо, підходячи до Панця, наполягав:

— Я не про це питаю, а про те, чи наша Марічка також від чорта, кажіть сміливо.

Знову зірвався сміх ще голосніший, а Фока підвівся і сердитою міною погасив сміх. Очі Марічки раптово засвітилися грайливим світлом, уста спокусливо надулися. Багато очей дивилися тільки на неї, наче не було війта, Панця, ані Петриця. Панцьо висунув лису голову з тіні, беззахисно опустив губу, притиснутий Петрицем, мучився:

— Так виглядає, що є й протилежний різновид.

— Від кого, від кого? — наполягав Петрицьо, немов чигав.

Панцьо не відповідав, Петрицьо не поступався, інші вже не сміялися, споглядаючи то на Марічку, то на Панця, налягали численними голосами: кажіть, кажіть.

Панцьо слабенько лепетав:

— Га, від тих, отам, — Фока розповідав підчас зимової бурі ті казки, і той Максим з Явора також.

— Від рахманів? так? — спеціально голосно запитав Петрицьо.

Йосенько раптом прокинувся і слухав. Петрицьо повторював запитання наполегливо:

— Скажіть, відізвіться, Панцьо.

Та Панцьо махнув рукою, сховав свою лисину знову в тінь, прикрив очі долонями, наче дрімав. Розчарований Петрицьо повернувся до ватри, роздратувався, кидав смолисті полінця у вогонь одне за другим. Ватра раптом бухнула особливо яскраво. У відблисках вогню струнка Марічка з піднесеними очима засяяла як неземне явище, як обітниця і докір. Ватра її виявила, не дозволила їй спати чи погаснути, не дозволила їй повністю полетіти із селянського світу. У мовчанні всі довго дивилися на неї. Фока також повернувся і дивився. Було чути тільки жваве потріскування ватри. Дехто зітхав. Юстинка кахикнула, хотіла щось сказати, але Цвиинюк хитро її випередив, потішаючи:

— Га, різновид не різновид, а Кочергани без будь-якого різновиду засипали цілу нижню Ріку. Кожна друга людина — то Кочерган, покажіть мені поміж ними хоч одного брехуна або лайдака. І здорові, і чемні.

Петрицьо зітхнув:

— Га, якби ж то всі були Кочерганами.

При яскравому світлі ватри на чолі старого Кочергана заграли зморшки і тіні.

— Люди, — гукнув він, — не хваліть пусто нікого. З ранньої похвали, як з раннього сонця — червивий плід, відразу зурочений, нівечиться, від постійної похвали ще гірше, ніж від постійної сльоти, набухає, гниє, тріскає. А сам той, хто інших хвалить і зурочує, тільки викручується: я з іншого роду, не мені бути порядним. Пан коваль Савіцький нікого не хвалив і не ганив. «Весь час дбай про руки» — вчив нас пан коваль-небіжчик, царство йому небесне. — На святе Благовіщення Господь Бог вкладає голову у землю, щоб плодила, і тримає голову у землі аж до Юрія. А ми пригорнімо і бережімо той божий подих, бо аж до Юрія щоночі опівночі відбувається переміна, а у таке свято, як сьогодні, то найбільше.

Всі замовкли, господарі знову почали припрошувати, щоб їли, хто хоче. Колиба була набита битком, аж ставало страшно, щоб натовп її не розніс. Люди сиділи по кутах або ховалися один поза іншого, їсти вже не могли. Не допомагали й нагадування Юстинки, які заглушали гудіння ватри. І важко було когось побачити по кутах і в тіні, і насправді їжі було достатньо, аж забагато. Жінки потихеньку перебиралися до своїх куренів, Юстинка і Петрицьо проводжали їх з лучиною, а деякі сиділи до опівночі, балакали в малих групках чи дрімали. Опівночі знову відізвався Кочерган:

— Фоко, візьміть скибку хліба і горщечок і ходімо.

Всі замовкли, ті що дрімали, прокинулись. Фока взяв шмат хліба і кубок, у темряві без лучини вони пішли до потоку. Тримаючи міцно Фоку за руку, Кочерган занурив хліб у потоці, промовляв пошепки:

— Не хліб це купається у воді, а лиш я, тільки ми удвох, у здоров’ї і в силі. — Потім зачерпнув води і шепотів далі: — Не воду черпаю, а молоко і мед.

Потік лагідно шумів, ліс мовчав. Мовчки повернулися до колиби. Кочерган шепотів:

— Для всього покоління, що мало б розпочатися, то зараз найкращий час.

Фока відповів теж пошепки:

— У нас в Ясенові так само святкують, але в ніч перед Новим Роком.

Кочерган пошепки повчав:

— Від початку світу Новий Рік є весною, перед Юрієм. Це від Бога. А той зимовий — це рішення людей.

Вони підходили в темряві до колиби, чули густий гамір. Коли вони зайшли, всі замовкли, Кочерган починаючи з війта давав усім спробувати змоченого у воді хліба і попити водою. Всі вставали, куштували, і Йосенько також скуштував води.

— Переміна відбувається, — голосно проголосив Кочерган.

Довго мовчали стоячи, Фока зітхнув:

— Прошу вас, любі гості, якщо ваша ласка — спати.

Всі розходились, влягались, лісовий храм завершився.

Святце і напівсвятце

Наступного