Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?, Панас Мирний"

— Що це ти, сину, робиш? — з плачем докоряв Мотря, а серце в неї як не розірветься від горя. — Другі кривавим потом заробляють, а ти... Сину, сину! Бога побійся, коли людей не страшної Згадай: у яких ми злиднях жили, в якій нужді гибіли, та ніхто про нас не скаже слова лихого... А тепер і достатки...

— Не ваше діло! — шпарко переб'є її Чіпка: — лежіть там собі на печі, коли лежиться!..

Застогне Мотря, обіллється гарячими сльозами та й замовкне. Аж недужа від того стала, аж почорніла... її рідна дитина, її едина надія... "Краще б я тебе не родила, або малого задавила, ніж тепер отаке бачити!" Та й почне проклинати товариство, котре до такого підводить сина.

Явдоха чула це й бачила, та нарошне йшла проти Мотрі: підохочувала Чіпку, вітала його братчиків. Живучи цілий вік таким життям, вона звикла до його сама, раділа всякій удачі, допомагала в розбишацьких затіях... Чіпка щодень робився все хижіший та й хижіший. Як той звір, кидався він на кожного заможного чоловіка... Перше "карав" тільки пана та жида, а то вже став "одбирати своє" і в свого брата — заможного козака: обдере, як липку, тільки живу душу на світ пустить...

Галя, хоч від неї крилися й ховалися з цим, усе те волею-неволею бачила, та не мала сили що-небудь подіяти... Вона одмагалась сльозами. "Оце й мені, так як і матері, приходиться привикати до цього, — думала вона серед ночі самотою, як Чіпки не було. — Невже ж і я така стану, як мати? Чи, може, вона вродилася такою?.. Ні, то, видно, стала така за таким замужжям... Горенько моє! Це ж, видно, і мені не краща доля судилася: розбишацька дочка — розбишацька й жінка! Господи!" І гидкий і страшний здавався їй Чіпка: вона його тоді жахалася... Коли ж, під добру годину, в любу хвилину прокидалося в його серці добро, сповідався він своїй Галі, обнімав, голубив її, — вона не вірила тому, що вчора думала. "Ні!.. розбишака не вміє пестити так любо, не вміє пригортати так щиро, так гаряче цілувати... Ні! Мій Чіпка не розбишака... Ні... ні! Він любий" добрий... Він карає неправду... карає?... хто йому велів карати?.. хто??. Ні, він не робить так!.." І впивалася щастям, хоч полохливим, боязким, а все-таки щастям...

А Явдоха гризлася з Мотрею, не давала їй спокою. Прийде оце в її хату, перекидає все, лає її. Спершу Мотря одгризалася, не мовчала, а потім, як побачила, що Чіпка потакає тещі, кривдить її, матір стару, то промовила сама собі: "Їродове кодло! Ти ж моє добро вкрало, над моєю надією насміялося!" Та як замовкла, то й мовчала вже, що б там Явдоха не казала, не робила. Тільки обливаючи сльозами пориті недолею та літами щоки, прохала в бога смерті. "Господи! — часто й густо мовила вона: — прийми мене, безталанну, до себе! доки вже я мучитимуся на світі?"

Думала Мотря про смерть, виглядала її, сподівалася, а вийшло так, що Явдоха несподівано вмерла. У неділю, після обіду, зразу вхопила її завійна. Душить її, під серце підступає, у грудях давить, дух випирає...

— Ой лишенько... умираю! — скрикнула Явдоха та й дух спустила.

Галя як з-за угла прибита ходить. Бліда, з заплаканими очима, вона не примічає, що й волосся вибилося з-під її очіпка, — так розпатлана й сновигає, білі руки. ломить, голосить на всю хату... Де ж? Зранку ще Явдоха така весела була, жартувала, сміялася; а на вечір — один труп, без дихання, від неї... Страшно й тяжко! Чіпка собі блудить, як бовдур, не знає, що й розпочати: чи Галю втішати, чи коло мертвої порядкувати?.. Одна тільки Мотря при пам'яті. Вона не те, щоб рада була, — ні! Вона жалкувала Явдохи: вона бачила тут кару божу. "Отже й померла — без сповіді, без святого причастя... прости, господи, як..." Одначе вона не дуже й убивалася... А за Чіпку раділа. "Може, хоч тепер кине... тепер нікому буде настроювати... може, оханеться..."

Третього дня, як поховали Явдоху, справив Чіпка по тещі бучні поминки. Зійшлися люди не тільки з Пісок, прийшли й з хуторів. А старців-старців... як на печерах у Лаврі! Люди обідали в хаті; для старців поприроблювали лави надворі. Понаварювали великі казани всякої страви: Чіпка на поминки заколов свиню, зарізав три овечки, убив великого бузівка. А горілка — як вода, лилась за царство небесне... А після обіду Мотря старцям роздавала по шматку паляниці в торбу, а Чіпка — по сім гривен у руку.

На другий день після того Чіпка запріг коней та й поїхав з двору, не сказав і куди. Не було день, два... А на третю ніч вернувся, везучи повні вози всякого добра. Аж скрикнула Мотря, як побачила. Серце її не видержало, стала вона корити, ганьбити і сина й товаришів. Ті, на докори не змовчали, загризлися з Мо-трею. Пристав і Чіпка. Зчинилася в них лайка, буча-Галя перелякалась, заперлась у себе в хатині. Лушня розпалився, кричав; Мотря собі лаяла; він їй збив з голови очіпок.

Сердешна материна голова! "У своїй хаті... волоцюга... розбишака..." Не доказала, залилася гіркими.

Вранці пішла жалітися у волость — не за крадіжку, а за те, що її "волоцюга побив..." За те вона мовчала:

боялася за свою рідну дитину. Набігли волосні в хату, де саме гульня йшла. Чіпка зараз до їх. Поналивав так, що ледве додому рачки долізли. Тим Мотрина жалоба й кінчилась. Тільки Чіпка, як пішли волосні, розпалився, як огонь, налаяв п'яний матір "сучкою" і нахвалявся побити... Мотря обливалася гіркими слізьми та нишком проклинала свою долю, що дала їй таку "прокляту дитину"...

А Чіпка знов засів — п'є та гуляє з братчиками.

— Ні, — кричить Лушня: — ніколи не буде в тебе Чіпко, такої матері, як Явдоха була! Ото — рідна мати; а це в тебе — собака, а не мати! Гляди лиш, чи не вона, бува, й Явдоху з світа звела?..

Страшно якось загуло це слово в кожного в ухах. "А справді, чи не так? — подумав кожен. — Дивись пак: любісінька, милісінька була жінка зранку, а на вечір — тільки тіло зосталося, та й те задубло!.."

— Ай справді?! — скрикнув Чіпка. Серце в його повернулося... Коли б мати була перед очима, — здається, вбив би відразу.