Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Почала розповідати про поеми «Іліаді» та «Одіссея». Слухали. Коли це було? Та ніколи! Однозначно щось сталося. Але що?

Попросила прочитати сторінку із підручника – схилилися, читають. Тільки один на одного поглядають нишком. Я під приводом, що на хвилинку треба відлучитися, вийшла й попросила Ніну Ігорівну, вчительку малювання, покликати мені з класу Журову Катю (ця точно все знає!) й побути з 8-А, щоб догори дригом школу не підняли.
—    Катю, що з вашим класом? Чому ви всі, наче палицею побиті? Що трапилося? - запитала я дівчинку. А в тієї прямо на обличчі написано: страх, як я хочу розповісти, дякую, що спитали.

—    У Лаврова у портфелі бомба! - ніби по секрету сказала, а потім схопилася за рота. - Мене в класі вб'ють. Адже я пообіцяла, що нікому не розповім. Ай -ай-ай! Що буде?  Соня Костянтинівна, не здавайте, прошу!– переживала Катя.

—    Чекай, не  пищи. Яка бомба? - намагалася розібратися я.

—    Звичайна. Невелика залізна, але важка. Іржава. Німецька чи наша. Бог його знає. Знайшли у кар'єрі, там пісок копають. Пацани лазили, лазили та й знайшли.

—    Як, лазили аж у яру? - не могла зрозуміти, навіщо хлопці бігали в яр, за кілометр від школи серед уроків.

—    Валєрик… Валерій Семенович, щоб не проводити заміну, повів нас у яр, - пояснювала Катя. – Ми там бігали.

—    Зрозуміло. Навіщо Лавров бомбу в портфель запхав? Адже це небезпечно?

—    Вони з пацанами хочуть після уроків на футбольному полі її підірвати, – таємно розповіла Катя.

—    Катюша, ти зараз підеш до свого класного керівника й будеш з нею виписувати оцінки у щоденники. До класу не повертайся, зрозуміла?

—    Добре. А ви мене не здасте нашим, що я розбовкала таємницю? – благала дівчинка.

—    Не хвилюйся, ніхто не взнає, - запевняла я й бігла до кабінету директора. Поки добігла, так захекалася, що ледве вимовила:

—    Там 8-А ...

—    Казяться?  Заважають проводити урок? Як вони мене дістали! Зараз повбиваю, дрібних капосників, - директор грізно підвівся з-за свого, обставленого різною технікою столу, щоб іти наводити лад у класі, який тероризував майже всіх вчителів школи. Бувають у школах такі класи, які хоч вішайся, такі дико нецивілізовані. 8-А ріс гідною заміною моєму класу.

—    Гірше! Вони в школу бомбу притягли, - таки вимовила я й швидко двома словами пояснила все, як мені розповіла Катя.

—    Це вже Армагеддоном пахне. Ні, мені ще потрібна школа, – директор швидко набрав відповідні служби та викликав саперів. – А ви, Софіє Костянтинівно, увімкніть весь свій акторський талант і марш проводити урок. Головне – спокій. Зробіть вигляд, що ви нічого не знаєте й навіть не уявляєте. Добре? Я увійду – і приберу дітей із класу. Все має бути натурально. Бігом марш!
Директор спочатку наказав евакуювати всю школу, а потім увійшов за десять хвилин до кінця уроку й оголосив, що 8-А класу надали велику честь прибрати територію, яку вони ж і засмітили. Гаркнув, вигнав усіх до одного з школи, а через чорний хід увійшла бригада саперів. Сапери забрали портфель Лаврова, в якому дійсно виявився снаряд, що колись не здетонував. Заразом перевірили портфелі всіх інших  учнів на наявність вибухонебезпечних речовин. Знайшли лише дві пачки цигарок.    

Коли учні повернулися до класу, сердиті, що їх змусили прибирати територію, директор особисто провів велику годинну бесіду про небезпеку, яка чекала не лише на клас, а й на всю школу. Він навів кілька фактів, як по шматках збирали дітей, яким на думку спала ідея підривати бомби, і пояснив, як треба поводитися у разі, коли помітили вибухонебезпечниий предмет.
—    А як ви опинились у кар'єрі? – нарешті пролунало запитання директора.

Чомусь я раділа, що Валєріку влетить за таку недбалість, хоча ніхто не застрахований від подібних знахідок дітей. Валерій Семенович знову подумав, що я його заклала, і все через мене так склалося, тому місяць не розмовляв зі мною й навіть не вітався. Проходив повз із задратим носом, що особисто у мене викликало лише  посмішку. Начебто карав, а мені й краще.