Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Таємне кохання – солодкий дурман,
Таємне кохання – і правда й обман,
Такий вид кохання нам шлють небеса,
Вмирає душа і знов воскреса…

— Сонь, тут така справа. До кінця тижня потрібна стаття, - печальним голосом почала Наташка. – Одна тітка писала, але у неї це так сухо вийшло, якраз для «Юного техніка» годиться. Для «Світу філософії» теж нічого.  Молодь здохне від  великої кількості букв і  нічого цікавого. Рятуй, коротше говорячи.

—    А якщо конкретно, Наташ? – печально подивилася на  три пачки творів. Стало дурно.

—    Тема трохи глобальненька, «Місія людини на землі». Ну, ти зрозуміла, у чому зачепка? Це не я придумала, хлопчика взяли креативного редактора, таке витворяє. Прикол в тому, що потрібна  думка підлітків. Я ось що думаю, ти ж усе одно зі своїми архаровцями твори пишеш. Подай їм ідейку, нехай напишуть, а ти потім з усього того цитаток назбираєш, ті, що цікавіші, а? Ти ж можеш, так, щоб за вуха від читання не відтягти? Плата – подвійний тариф. Годиться? – протараторила Наташка. І що ти їй скажеш? Що я зі своїми творами, які вже напроводила, розібратися не можу? Це вже мої проблеми.

—    Добре, Наташа, у п’ятницю завезу, - в’яло, але погодилася. Треба було терміново вчитися говорити «ні»! Я ж позаштатний писака у них, тому можу не писати.

—    А ти факс не хочеш завести? Не треба б було мататися по всьому місту? – між іншим запропонувала Наташка.

—    Ось отримаю гонорар від статті по подвійному тарифу, тоді й заведу, - пожартувала я. Але думка мені сподобалася, тому відірвала жовтий листочок з клейкою основою й жирним маркером написала «Купити факс!». Хлоп – і листочку знайшлося містечко на боці шафки серед таких самих кольорових папірців – нагадувань. А що? Яскравеньбко і все перед очима, постійно мозолить очі, дзуськи забудеш. Дивись, колись і виконаєш.

За вікном була глибока осінь,  темні хмари важким простирадлом затягли небо й лив затяжний дощ. Звичайний листопадовий дощ, а мої одинадцятикласники писали твір на тему: «Місія людини на землі».  Щоб зміст був повнішим, навмисне тему озвучила минулого уроку й дала можливість підготуватися вдома, але за умови, щоб не списували шаблонні фрази й один у одного не здирали думки.  Санкції окреслила зразу:

—    Довго розбиратися не буду. Перший твір читаю й ставлю оцінку, а решта дублікатів отримують «2». І не важливо, хто списував, а хто сам писав. Цінуйте свою працю й не давайте трутням списувати. Навчіться висловлювати свою думку, нехай вона буде трохи кострубатою, зате вашою особистою. Перша оцінка – за зміст – йде у літературу, друга – за грамотність – у мову, – попередила. Тепер заповнювала журнал, відповідала на запитання й стежила за обличчями. Кожен творив по- своєму: хто ручку гриз, хто нігті, хто все-таки нахабно намагався здерти у сусіда, косо поглядаючи на мене: дивлюся чи відвернулася?

—    Софіє Костянтинівно, а як писати слово «галактика»? З великої чи з маленької літери? - запитала Ліза. – А «Всесвіт»?

—    Ого, куди Лізку понесло! Глобально мислить, - відразу коментар з іншого кінця класу. Це Діма Скворцов. Той і пише, і вклинюється в усі розмови. Я намагаюся не реагувати на його випади, бо як заведеться – не зупиниш.

—     Слово «галактика» пишеться з маленької літери, а от «Всесвіт» з великої, – спокійно пояснюю. – Якщо мова про космос, а якщо «всесвіт» у значенні свого особистого світу, тоді теж із маленької. Це як «Батьківщина». Солідний масштаб – велика, локальний – невелика.

—    Нічого не зрозумів, - Соколов прокинувся. Цьому пояснювати – язик можна зламати й вавку в голові заробити. Але ж я вчитель, то треба хоча б спробувати. Раптом знайду якийсь манівець до його  мозку.

—    Якщо Батьківщина- країна, то  з великої писати треба, а якщо місцевість, де живеш – з маленької. Зрозумів? – бачу за виразом обличчя, що не зрозумів. Немає манівців, шкода. Може, колись утворяться.

—    У тебе в творі такі слова, як «галактика», «Всесвіт», «батьківщина» є? – йду простим  шляхом.

—    Ні, я про інше пишу.  Про тата з мамою, - зізнався  Едік.

—    Тоді розслабся й пиши своє. Потім зрозумієш, - дивлюсь, розслабився й далі почав активно шкрябати ручкою. Такий смішний, коли думає.

Доки нічого не питали, встигла написати списки класу для сторінок у журналі. Краєм ока спостерігала за Вовкою.

Вова Титаренко був серйозним, як ніколи. Половину уроку дивився у вікно, потім щось швидко списав із пом'ятого листочка й до кінця уроку сидів, втупившись у стіну, на якій висів  портрет Вільяма Шекспіра. Здав зошит останнім і одразу втік. Мені навіть здалося, що боявся зустрічатись зі мною поглядом.

Наступного дня я не знайшла часу, щоб перевірити ці зошити. Довелося забрати додому, щоб увечері спокійно сісти та насолодитися думками своїх учнів. Я завжди любила читати роздуми на абстрактні теми. Учні виплескували у творах (і маленьких, і великих) такі несподівані думки.  Раділа цікавим творам, як археолог, що знайшов артефакт там, де не очікував. А який ефект, коли найкращі твори я зачитувала у класі!

Розкрила зошит, щоб перевіряти черговий твір, і натрапила на вірш. Пробіглася по першим трьом рядкам. Впізнала почерк, але все одно для впевненості перевернула та подивилася на підпис зошита «Титаренка Володимира». Ну от і все, Соня. Те, чого ти боялася, відбулося. А я ж здогадувалася. Ось тепер читала:

На землі моя місія скромна,
Більше того – банально проста:
Хочу бути твоїм чоловіком,
Ну а ти – щоб дружина моя.
Для діток наших батьком я буду,
Обіцяю, любитиму  сильно.
Ні, це план не якогось абсурду
І не зовсім все аж божевільно.
Хочу завжди з тобою я жити,
Голос чути твій кожного дня,
Будеш ранкам зі мною радіти,
Обіцяю любити щодня.
Смачно вмію  обід зготувати,
Руки, ноги – усе при мені.
Можу впевнено гарантувати
Будеш жити, немов уві сні.
Я освіту отримаю гідну,
Обіцяю, що не підведу.
І роботу знайду я солідну,
Я серйозний, і це доведу.
Хочу бути з тобою  щоразу,
І пройти спільним шляхом до мрій,
Щоб прожити до старості разом 
Чути  ніжне від тебе «лиш мій».
Хочу бути твоєю опорою,
Підставляти, як важко, плече,
Щоб ти теж не була суворою,
Щоб любила, як я, гаряче.