Читати книгу - "Ніби ми злодії, М. Л. Ріо"

Але це не вся правда. Уся правда в тому, що я й досі в нього закоханий.

— Я знаю, — каже вона втомлено. — 1 тоді знала, просто вдавала, буцімто не знаю.

— 1 я знав. І він сам теж. Мені шкода.

Вона хитає головою, якийсь час дивиться в темне вікно.

— Знаєш, мені теж шкода. Його.

Так боляче про це говорити. У мене починають нити зуби. Я розтуляю рота, але замість слів із вуст зривається якийсь схлип, придушене ридання, і горе, що його досі стримував шок, раптом накриває мене нестримною хвилею. Я згинаюся навпіл, і той химерний, якийсь хворобливий сміх, що застряг у горлі ще десять років тому, нарешті виривається назовні. Мередіт схоплюється, впускає на підлогу келих, але не зважає на дзенькіт розбитого скла, Вона знову й знову повторює моє ім’я, каже ще щось, але я майже її не чую.

Ніщо так не знесилює, як горе. За чверть години я вичавлений цілком і повністю, горло зірване й болить, розпашіле обличчя липке від сліз. Я лежу на підлозі, не пам’ятаючи, як я тут опинився, а Мередіт сидить поруч, заколисуючи мою голову, наче це щось тендітне й невимовно дороге, здатне розбитися будь-якої миті. Минає ще пів години, протягом яких я не кажу ані слова, і тоді вона допомагає мені звестися й веде до ліжка.

Ми лежимо поруч у похмурій тиші. Усе, про що я можу думати, — це Макбет — у моїй уяві в нього Джеймсове обличчя, — який кричить: «Не спіть! Макбет зарізав сон!». О, цей бальзам для зболеного розуму. Я відчайдушно прагну сну, але навіть не сподіваюся, що він до мене прийде.

Менше з тим, уранці я прокидаюся, кліпаючи набряклими повіками, а за вікном сходить сонце і заливає променями кімнату. Серед ночі Мередіт перекотилася й тепер спить, пригорнувшись щокою до мого плеча, а волосся віялом розсипалося в неї за спиною.

Хоча вголос ми про це не говоримо, але якось саме собою зрозуміло, що я залишусь у Мередіт на невизначений час. У професійному житті навколо неї ціла юрба люду, а в особистому вона самотня й заповнює довгі години книжками, словами й вином. Упродовж тижня ми знову розігруємо Різдво в Нью-Йорку, але цього разу обережніше. Я сідаю на канапу з кухлем чаю біля ліктя й книжкою на колінах, інколи читаю, іноді просто витріщаюся на сторінки. Спочатку вона вмощується навпроти. Потім поруч. Аж тоді лягає головою мені на коліна, і я починаю пестити її волосся.

Коли я пояснюю все це Лії, важко зрозуміти, що вона відчуває: засмучення чи полегшення.

Мені телефонує Александр, ми домовляємося зустрітися й випити наступного разу, коли він буде в місті. Отримати звістку від Рен я не сподіваюся — Мередіт розповіла, що вона в Лондоні, пише п’єси й живе самітницею, уникаючи зовнішнього світу. Про Джеймса ми більше не говоримо. І я знаю: хан би що трапилося, цю тему ми вже не зачіпатимемо.

Телефонує Філіппа, просить до телефону мене. Каже, що дещо надіслала мені поштою. За два дні я отримую цей пакунок — простий брунатний конверт, усередині якого лежить ще один — білий, менший. У мене на мить зупиняється серце, коли я бачу на ньому напис Джеймсовим почерком. Я ховаю конверт під диванну подушку й вирішую розпечатати, коли Мередіт поїде.

Наступного тижня в неї зйомки у Лос-Анджелесі, Вона кладе на тумбочку новий ключ, цілує мене й залишає досипати в нашому — хоча, мабуть, я почав так вважати трохи передчасно — ліжку. Знову прокинувшись, я витягаю Джсймсового листа.

Зараз мені вже більше відомо про те, що саме тоді сталося. Він полишив маленьку квартиру, яку винаймав на околиці Берклі, поїхав на північ і втопився в крижаній воді біля архіпелагу Сан-Хуан[129]. У покинутій на причалі порому автівці він залишив ключі, пляшечку з-під ксанаксу[130] і два майже однакові конверти.

Перший був не підписаний і не запечатаний, у ньому лежала коротка, написана від руки прощальна записка, без жодних пояснень чи зізнань. (Принаймні він ушанував моє останнє прохання.) На другому конверті він написав лише одне слово:

ОЛІВЕРОВІ

Я відкриваю його незграбними пальцями. Одинадцять віршованих рядків посеред аркуша. Почерк Джеймсів, але якийсь нерівний, наче писали поспіхом, ще й ручкою, в якій майже не залишилося чорнила. Текст я впізнаю — уривчастий, мозаїчний монолог, зібраний із фрагментів однієї з початкових сцен «Перікла»:

Ох! Море кидало мене об скелі

Не раз, не два, і міг лиш думать я,

Що неминуча смерть уже моя.

Чим був колись, про те я вже забув,

Та чим я став, всім тілом відчуваю:Людиною, задублою внівець.

Тепла у жилах ледве вистачає,

Щоб міг я ворушити язиком,

Благаючи про поміч вас.

Як ви Не допоможете — отут загину.

Тоді хоч поховайте, як людину[131].

Я перечитую текст тричі, розмірковуючи про те, чому це раптом Джеймс обрав такий дивний, незрозумілий фрагмент для свого послання мені, аж тоді згадую, що востаннє чув ці слова, коли він декламував їх, лежачи напідпитку на піску якогось пляжу в Дель-Норте, вдаючи, наче його викинуло припливом. Я надто добре усвідомлюю власну відчайдушну потребу знайти якесь приховане послання в цій маячні, і коли мій здогад починає набувати обрисів, мене поймають підозри, я просто боюся сподіватися. Лле сенс цього тексту і його, нехай яку невелику, роль у нашій історії просто неможливо не брати до уваги, усе це надто значущо й вагомо для такого скрупульозного шекспірознавця, як Джеймс.

Коли бездіяльність стає геть нестерпною, я кваплюся вгору сходами до кабінету, у голові бринять рядки, що мали б стати останніми Перікловими словами — якби лише він не попросив про допомогу.

Комп’ютер на столі оживає, щойно я торкаюся миші, і минає ціла нескінченна хвилина, перш ніж я поринаю в Інтернет, шукаючи все, що можна знайти про смерть Джеймса Ферроу в