Читати книгу - "Будденброки"

— Шкода їх.

— Ще й як шкода! Але річ у тім, що, як з’ясувалося, вони запросили мене до себе не зовсім безкорисливо.

— Себто?

— Зараз я скажу тобі, Томе. Панові фон Майбому потрібні гроші, негайно потрібна чимала сума, а що він звив про нашу давню дружбу з його дружиною і про те, що я твоя сестра, то, попавши в таку скруту, вдався до неї, а вона, в свою чергу, вдалася до мене… Розумієш?

Сенатор торкнувся пальцями правої руки до скроні й ледь скривився.

— Начебто розумію, — відповів він. — Якщо я не помиляюся, твоя дуже важлива справа зводиться до завитку на пепенрадський врожай, так? Тоді ви, ти й твої приятелі, звернулися, здається мені, не туди, куди треба. По-перше, я ще ніколи не мав ділових стосунків з паном Майбомом і це був би досить дивний спосіб зав’язати їх. По-друге, ми, себто прадід, дід, батько і я, часом Давали хліборобам такий завдаток, але тільки тоді, коли їхня особа чи їхнє становище були нам якоюсь гарантією… Щодо особи й становища пана фон Майбома, як ти їх сама хвилини дві тому описала, то про таку гарантію, на жаль, не може бути й мови…

— Ти помиляєшся, Томе. Я тобі не перебивала, але ти помиляєшся. Йдеться не про завдаток. Майбомові треба тридцять п’ять тисяч марок…

— Ого!

— Тридцять п’ять тисяч, і сплатити він їх повинен протягом двох тижнів. Йому цих грошей треба до зарізу, отже, слухай: він мусить продати свій хліб уже тепер, на пні.

— На пні? Ох, бідолаха! — Сенатор, граючись на столі своїм пенсне, похитав головою. — Але в наших краях, здається мені, це досить незвичайний випадок. Я чув, що таке буває в Гессені, де багато хліборобів попало в лабети євреїв… Хто зна, до якого шкуродера вскочить у пастку пап фон Майбом…

— Євреї? Шкуродери? — вражено перепитала пані Перманедер. — Та йдеться ж про тебе, Томе, про тебе.

Томас Будденброк відкинув від себе пенсне так, що воно посунулось по газеті, і рвучко, всім тілом обернувся до сестри.

— Про мене? — нечутно, самими губами, перепитав він. А тоді вже голосно додав: — Іди спати, Тоні! Ти перевтомилася.

— Чула, Томе, так нам казала Іда Юнгман, коли ми, бувало, ввечері дуже розгуляємось. Але запевняю тебе, що я ніколи ще не була така свідома своїх слів, як тепер, прийшовши до тебе мало не серед ночі з пропозицією Армгард, а властиво, з пропозицією Ральфа фон Майбома…

— Ну, то цю пропозицію я вважаю за доказ твоєї наївності та великої скрути пана Майбома.

— Скрути? Наївності? Я тебе не розумію, Томасе. Про що ти кажеш? Тобі трапляється нагода зробити добре діло і водночас залагодити найкращу в житті торговельну операцію…

— Ох, що ти за дурниці плетеш, Тоні! — вигукнув сенатор і нетерпляче відкинувся на спинку крісла. — Вибач, але від твоєї наївності сказитись можна! Невже ти не розумієш, що радиш мені вкрай негідну, брудну махінацію? Ти гадаєш, що я погоджусь ловити рибу в каламутній воді? Брутально визискувати когось? Скористаюся його бідою і пограбую серед білого дня? Змушу продати врожай запівдарма, щоб потім лихварювати на ньому?

— Ага, он ти як дивишся на цю справу, — вражено й задумливо мовила пані Перманедер. Тоді жваво додала: — Але ж не обов’язково, зовсім не обов’язково так її сприймати, Томе! Змусиш його? Таж він сам приходить до тебе! Йому треба грошей, і він хоче домовитись по-товариському, тихенько, нічого не виносячи на люди. Тому він і згадав про нас, тому я й дістала запрошення.

— Одне слово, в нього хибне уявлення про мене й про нашу фірму. У нас є свої традиції. За всі сто років існування фірми ми ніколи не бралися до таких справ, і я не маю наміру перший їх починати.

— Звичайно, ти маєш свої традиції, Томе, гідні найбільшої пошани! Звичайно, батько на таке не пішов би, ніхто цього не каже… Але хоч яка я дурна, а знаю, що ти зовсім інша людина і що, відколи ти перебрав на себе торгівлю, у фірмі повіяло іншим духом. І ти зробив чимало такого, на що батько ніколи не зважився б. Бо ж ти молодий і заповзятливий. Та я все боюся, що останнім часом через якихось там кілька невдач ти занепав духом… І якщо ти тепер працюєш не так успішно, як раніше, то лише тому, що з надмірної обережності й сумлінності пропускаєш нагоду добре заробити…

— Ох, прошу тебе, люба, не дратуй мене, — гостро мовив сенатор і засовався в кріслі. — Поговорімо краще про щось інше!

— Так, ти роздратований, Томасе, я добре бачу. Ти з самого початку був роздратований, саме тому я не відступалася від свого, хотіла довести тобі, що ти дарма сердишся. Бо я бачу тільки одну причину твого роздратування: тобі й самому не дуже хочеться відкидати мою пропозицію. Хоч яка я дурна, а знаю із свого та й чужого досвіду, що в житті нас дратує й сердить те, чому ми не здатні твердо опертися і чому нам дуже кортить піддатися.

— Мудре спостереження, — мовив сенатор, перекусив кінчик цигарки й замовк.

— Мудре? Та де там. Найпростіша життєва наука. Але хай буде по-твоєму, Томе. Я не силуватиму тебе. Хіба я можу переконати тебе в такій справі? Ні, що я там знаю… Я ж тільки дурна нанка… Шкода… Ну, та вже однаково. Мене це дуже зацікавило. З одного боку, я вболівала за Майбомів, а з другого — раділа за тебе. Я міркувала так: Толі від якогось часу трохи пригнічений. Раніше він жалівся, а тепер уже мовчить. Він кілька разів зазнав збитків, часи настали тяжкі. І все це саме тепер, коли моє становище з божою допомогою покращало і я почуваюся щасливою. І тоді я подумала собі: це ж якраз для нього нагода добре заробити. Він може за одним заходом і покрити свої збитки, і показати людям, що від фірми «Йоганн Будденброк» щастя ще не зовсім відвернулося. І якби ти погодився, я б дуже пишалася, що була в цій справі за посередницю, бо ти ж знаєш, як я завжди мріяла прислужитися чимось славі нашого імені… Ну, годі… Ні, то й ні. Мене тільки