Читати книгу - "Кривава повня, Анна Ліє Кейн"

Вдень раптово визирнуло сонце. Воно глянуло на землю, помацало вологий ґрунт і траву промінням, а потім розгорнуло вдалині райдугу. Я зачаровано дивилася на неймовірно яскраві кольори, які ніби сяяли та переливалися на фоні темного неба. З правого боку від дороги розкинувся ліс, а зліва - поля, за якими вгадувалося місто. Нам туди не треба було. Нас шлях вів вперед, туди де вже виднілися гори.

Ми зупинилися перепочити та пообідати посеред лісу. Вальтрікс запропонував заїхати у місто, але я не хотіла витрачати час. Та й знову відчувати на собі ті погляди місцевих жителів не було ніякого бажання.

В Ізаріді теж були люди, які не люблять демонів. Були ті, які жили у далеких провінціях і ніколи з нами не зустрічались. Були такі, хто побоювався через активну магію та витриваліше тіло.

Але у Ізаріді звикли до демонів. Усі стереотипи щодо нас розвіювалися досить швидко. У Шедані взагалі ніхто не розрізняв - демон ти чи людина. Місто семи вітрів давало притулок і рівні права обом расам.

У Арнолі ситуація була схожа. Коли я їздила туди, зіштовхнулася лише з посиленою перевіркою магічних документів і все.

Але зараз я дійсно відчувала себе чужинкою. Я наче згадала що по моїх венах тече та ж кров, що й у демонів, які знищували населення Моріони під час завоювання та незліченних придушень повстань. 

Тому у місто я не хотіла.

- Обережно, мурашник, - спокійно промовив Вальтрікс, виймаючи з заднього сидіння речі. Я здригнулася, опустила голову і побачила, що дійсно ледве не вступила у скупчення чорних комах. Швидше відійшла, спостерігаючи за їхньою метушнею.

- Айро! - гукнув мене охоронець. Озирнувшись, побачила, що він простягає мені плед. Подякувавши, розстелила його на землі та присіла.

Кіра по-діловому розкладала тарілки та продукти, які у нас були із собою. Вальтрікс відкрив флягу та налив у першу склянку якусь рідину медового кольору. Від неї угору потягнувся напівпрозорий ледь помітний пар, видаючи, що фляга зачарована на збереження тепла.

Я відвернулася і озирнулася. Аж раптом побачила дещо цікаве.

- Руамі-яблука! - вигукнула, підхоплюючись на ноги. Зробила кілька кроків углиб лісу та потягнулася до гілки дерева. Серед гострого листя на гілках висіли невеликі - з горіх розміром - зелені плоди. Я зірвала один з них та потерла між долонями, очищаючи.

- Так, - голос Вальтрікса був здивованим. Він підійшов ближче і теж оглянув дерево, не розуміючи мій захват. - Але вони ще зелені. Руамі доспівають ближче до перших морозів.

- Знаю, - я весело посміхнулася і показала чоловікові фрукт у моїх руках: - Але коли вони достигають, набувають дуже солодкого і терпкого смаку, а зараз вони кисленькі і дуже свіжі.

Я обережно відкусила невеликий шматочок і прожувала. Рот наповнився прохолодним освіжаючим соком. Вальтрікс ошелешено простежив за моїми діями, а потім і собі потягнувся до дерева.

- Я вам папір у кущі тягати не буду! Лопухами обійдетеся! - крикнула Кіра. Ми з охоронцем задумливо перезирнулися, але я надкусила яблучко ще раз, а він все ж зірвав фрукт і для себе. Глянув на мене невпевнено, але все ж встромив ікла у руамі.

А наступної миті скривився. Я не одразу зрозуміла що відбулося, коли Вальтрікс з огидою виплюнув яблуко, а потім розсміялася:

- А от кісточки руамі поки не дозрілі дуже м’які, але неймовірно гіркі.

Вальтрікс відплювався від кісток, які розкусив, не контролюючи силу натиску щелепи. А я простягнула йому ще один фрукт:

- Тепер зробіть обережніший укус. Сік змиє гіркоту!

Чоловік подивився з недовірою, але все ж послухався мене. Коли зміг повернути собі нормальний вираз обличчя, промовив ображено:

- Могли б хоч попередити про ті кісточки.

- Я думала ви знаєте, - я все ще весело посміхалася. - Ми ще дітьми бігали у сади Шедана, щоб поласувати недоспілими руамі. Мені взагалі здається, що в Ізаріді вони не достигають.

Від такої моєї відповіді Вальтрікс раптом відвів погляд. Щось у його настрої невловимо змінилося, хоча я не змогла б сказати що саме. Наче я не побачила, а відчула цю зміну. Він ще мить дивився на надкушене яблуко, а потім відкинув його у кущі.

- Нам не треба довго тут затримуватися, - промовив він і повернувся до Кіри. Я збентежено глянула на нього, але також зайняла своє місце.