Читати книгу - "Пригоди в Райлівцях Поневолення, Влад Заводський"

                                                                         РОЗДІЛ 2
                                                                        Частина 3

Голова Райлівської міської ради – Ігор Хмарецький, прийняв вакцину раніше за Олю та Любу Іванівну, через те потрапив під контроль, як і ті жителі громади, які пройшли процедуру вакцинації. Опинився він у чорному просторі, де побачив перед собою особу в якої людське тіло зеленого кольору, а в руках було видно довгий, широкий меч, що бринів синьою блискавкою. Подивившись на нього, Ігор запитав:

– Що ти за один? Прибулець з космосу, чи може справжня форма суміші, яку мені вкололи?

– Скоріш за все друге, – відповів ворог. – Я твоя перша доза. Моя ціль забрати твою душу та дати її хазяїну.

– Я тебе прекрасно розумію, – сказав голова. – А ти не думав, що буває з тими, які вступають зі мною в бій? Особливо, як хтось не розборонить.

В лівій руці Хмарецького з’явився меч, подібний до букви «Г».

– Ти лівша, як і твоя донька – сказав йому ворог. – Видно, що телепень. Хіба ти мене цією маячнею здолаєш?

– Не варто судити по зовнішності, – попередив його Ігор. – Якщо ти не відчуваєш сил свого противника, то для чого ти тут потрібний?

– Не зли мене, падаль! – крикнув він до нього та, направивши меч, вистрілив блискавкою йому в ліву руку.

– От чим ти в мене вистрілив? – запитав голова, не відчуваючи болю. – Якимось легеньким струмом, яким навіть комара не вбити? Не сміши. Ясне діло, щоб провчити тебе, потрібно щось сильніше за «Г». Точніше треба мені розкрити тобі силу свого меча. Гори, Гриньківський соколе!

На заклик Хмарецького духовний меч запалав природним вогнем.

– Звідки в тебе таке взялося? – здивовано запитав його ворог.

– Це моя духовна сила, – відповів голова. – Появилася вона у мене тоді, коли я мало на той світ не пішов. Сталося це літом, коли погода була дуже теплою. Розморило і ліг собі в садку. І наснився мені сон, де один голос сказав, що в мене сонячний удар, і я на межі життя і смерті. Тоді я зрозумів, що рано мені ще туди: чи то до пекла, чи то до раю… І сказав: «Хай Господь врятує мене». Продовжив я: «Ми жителі Гриньковец, боролися за правду і перемогли». Я показав йому свій меч і сказав: «Це наша зброя – «Гриньківський сокіл», що є символом Гриньковец. Я боровся за істину та готовий йти за неї до кінця. Тому прошу вибачення за те, що провинив щось перед Господом. Я готовий жити далі, незважаючи на випробовування, які мені доведеться пройти». Тоді «Гриньківський сокіл» загорівся, а я пробудився після цього. А коли вже  ввечері заснув, то побачив цей самий простір. Тут я навчився своєї сили.

– Ну, побачимо, чого ти навчився, – сказав ворог і випустив блискавку у нього. Хмарецький блокував її своїм мечем, і випустив із нього вогонь, який пробив ворога наскрізь, завдавши сильних опіків.

– Але гарно тебе присмажив, – сказав голова лежачому й ледве дихаючому ворогу. – І чому ж тебе до мене прислали, якщо ти так легко злився?

– Правда, – погодився ледь живий ворог. – Але я лише перша доза…

– Лише перша доза, – сказав чийсь голос.

Ігор не встиг мигнути оком як побачив перед собою генерала. Він був його росту, стрункий, з чорним як смола волоссям, овальним лицем, простими карими очима, густими бровами, закрученими вусами та гордим виразом обличчя. Був одягнений у коричневу воєнну форму, яку наче шили під нього, а в руці тримав білу рапіру, з якої виходив великий шквал вітру.

– Хто ти? – запитав Хмарецький.

– Генерал Ічапнек, – відповів ворог. – Іншими словами – твоя друга доза. І своїм мечем я переможу тебе, і заберу твою душу. Здувай, вітрисько!

Викрикнув, і з його рапіри понісся вітер який загасив Ігорового меча.

– Бачиш яка в мене сила? – запитав гордуючи генерал.

– Нічого подібного, – відповів голова. – Я тебе навіть своїми руками задушу. А так, як у мене є зброя, то перемогти тебе це раз плюнути.

– Не задавайся, телепню, – строго сказав Ічапнек. – Ти ще не побачив повністю моєї сили, а точніше мого війська, яке тебе роздавить вщент. Готуйся!

І опинився Ігор у полі, де побачив напроти себе тисячну армію. На всіх солдатах були золоті обладунки, від голови до ніг, а мечі їхні палали зелено-золотим вогнем. Подивившись, Хмарецький мовив, сміючись:

– Слухай, генерале. Та в тебе велика армія. Зараз побачимо, наскільки вона сильна. «Стартом» її так легко не знести. Так що… Максимум, Горобчик.

Духовний меч голови набув форми горобця, який сів йому на плече.

– Армія генерала Ічапнека! – звернувся він до його війська. – Скажу вам, що не збираюся здаватися, тому викликаю вас на бій. Лети, Горобчик.

Полетів горобець над військом і пролетівши його до кінця, згорів у повітрі. Відчули люди генерала, що земля, на якій вони стоять, стала гарячою, але залишилися стояти на місці. А вогонь із землі вийшов на поверхню аж до неба, спаливши заживо тисячне військо генерала. Опинився Хмарецький коло Ічапнека, і генерал у відчаї крикнув до нього: