Читати книгу - "Недосконалі. Метаморфоза, Ельфріде"

Скільки б я не шукала і не кликала його, Мервіна ніде немає. Він знову так зник: раптово і безслідно, не залишивши сліду. Може, з ним сталося щось погане? Чи його так збентежили мої останні запитання, що він вирішив утекти?
Я йду містом на самоті й невдоволено думаю, що час повертатися в реальність. Без Мервіна, начебто, вся ця пригода втрачає сенс.
— Елайзо, — несподівано лунає голос.
Я впізнаю Мервіна. Тільки він якийсь дивний, ніби неживий...
— Мервін? Гей, ти куди подівся? — обертаюся, намагаюся знайти його поглядом.
Іду дорогою з гравію, шукаю Мервіна, а його ніде не видно. Навколо повторюються тільки кам'яні порожні будинки, що стежать сліпими вікнами за мною.
— Я тут, — повторює голос, направляючи мене.
Він, як привид. Передчуття волає, що щось не так.
— Мервін?
Я визираю з-за повороту, де чула голос, і там знову нікого немає. Дивна тривога розповзається в тілі. Мервін не схильний до розіграшів та ігор. Він занадто флегматичний для цього. Що на нього найшло?
І чи точно на нього?
— Елайза? Я дещо знайшов, — знову його голос.
Я в подиві обертаюся на всі боки, мало не кружляю, намагаючись визначити, де саме його чула.
— Мервіне, це не смішно! Покажися вже! — я хвилююся і злюся.
— Іди сюди. Тут зовсім недалеко.
І я піддаюся на цю провокацію. Уже не йду, а біжу, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Долаю ще кілька провулків, і несподівано вибігаю з міста. Опиняюся на краю невеликої рівнини, зарослої рідкісними чагарниками та засипаної сніговими заметами. Попереду, вдалині, видніється величезна чорна діра шахти, а поруч із нею височіють напівзруйновані дерев'яні конструкції, що колись тримали балки. Старі іржаві візки для вугілля валяються поруч, завалені снігом і вкриті павутиною часу. Вхід у шахту зяє, як темна паща, готова поглинути будь-кого, хто наважиться підійти. Згадую історію Мервіна про його друга Марка, який увійшов у шахту, і живим не повернувся... Якраз помічаю над входом ті самі руни. Вони зруйновані, розколоті, наче мертві кістки, що лопнули. Моє серце стискається від жаху. Я згадую свій недавній сон, де велетенські руни майже розсипалися на порох, і на світ з'явився той похмурий невідомий чоловік.
Якщо руни — це захист, то їхнє знищення означає, що зло може вибратися. І тепер... Що якщо воно вже звільнилося?
Я з жахом відступаю на крок назад, відчуваючи, як холод огортає мене не тільки зовні, а й зсередини. Мене знову б'є настольгія з того сну.
Я помічаю рух. З темряви шахти виходить фігура. Я очікую побачити того чорнявого чоловіка. Силует спочатку неясний, розпливчастий, як минулого разу, але з кожним кроком стає дедалі більш знайомим. Я завмираю на місці, не в силах повірити своїм очам. Від шоку скручує шлунок і підступає нудота. Це... мій вітчим. Він такий самий, яким я бачила його востаннє, вдома, коли він напав на нас із мамою. Високий, із грубим обличчям, шрамом на лобі і з моторошним, диким поглядом. Це неможливо! Він не може бути тут! Він у в'язниці, в реальності. Його не повинно бути! Ніяк!
Я відчуваю, як хвиля паніки наростає, наче цунамі, що накриває з головою і збиває з ніг, змушує захлинатися і задихатися. Подумки я повторюю одне й те саме: це не може бути він. Він сидить за ґратами. Це плід мого переляканого і зацькованого розуму.
Я інстинктивно починаю відступати назад, моя голова паморочиться від думки, що переді мною може бути вітчим або монстр, який прийняв його вигляд. Чудовисько, що обрало найжахливіший і найзнайоміший для мене образ.
— Що таке, Елайзо? — вимовляє Дрейк голосом, що звучить водночас знайомо і чуже. — Ти не рада бачити мене?
Я затискаю рот рукою, не знаючи, що робити. Найбільше хочеться бігти геть. Випустити крила зі спини й летіти далеко-далеко, поки я не забуду цей образ, поки повністю не зітру його з пам'яті.
Він іде до мене. Я рефлекторно продовжую задкувати. Розумію, що в мені є сила, щоб дати відсіч, але тригер занадто сильний. Мене всю колотить, нудота підкочує до самого горла.
— Не підходь до мене! Стій!
— Ми з тобою не закінчили, Елайзо.
Його очі горять люттю. У мене перехоплює подих. Я заплющую очі й інстинктивно намагаюся покинути цей світ, повернутися в реальність. Зазвичай це виходить швидко і просто, як натиснути «Вихід» із відеогри. Але не цього разу...
Сильна міцна долоня змикається в мене на шиї, здавлює зв'язки. Я хриплю, розплющую очі, і бачу перед собою обличчя вітчима. Дрейк скалиться, у його очах танцює диявольський вогонь. Світ мене не відпускає, а біль такий реальний, що сльози тут же навертаються на очі. Я починаю смикатися, штовхати і бити його руками і ногами, але він сильний, як проклята скеля. Він піднімає мене високо над землею, мої ноги безглуздо тріпочуть у повітрі.

Я напружуюся, щоб узяти себе в руки, і випускаю крила зі спини. Починаю потужно махати ними, б'ючи чоловіка знову і знову, зносячи його потужними потоками повітря. Він скалиться ще злісніше, як хижак, і розслабляє хватку. Я думаю, що це мій шанс вибратися, але вітчим мене випереджає. Чоловік хапається за одне моє крило обома руками, і з усієї сили викручує його. Я кричу від жахливої агонії, не впізнаючи власного голосу.
Не встигаю й смикнутись, як він прикладає неймовірну нелюдську силу, і вириває крило з коренем. Кров струменями стікає по спині. Пече так сильно, ніби до шкіри приклали розпечений метал. Я перестаю відчувати потоки сліз на своїх щоках. Скулячи, немов побитий собака, падаю на землю. Дрейк наступає мені на поперек, і тіло знову пронизує, ніби розрядом. Я задихаюся і плачу, почуваючись розтоптаною.
Він усе в мене забрав, а тепер прийшов закінчити! Він забере в мене останнє!
Він хапається за друге крило, і біль народжується білою пеленою перед очима. Я знову сліпну.