Читати книгу - "Право на шанс, Олена Гриб"

– Що ти забула на чужому святі, стара карго? – Мої слова були гучними і чіткими, розрахованими на глядачів. – Тебе не звали, то забирайся геть! – Чомусь здавалося, що хоч хтось із охоронців виштовхає її втришия, але вони взагалі зникли із залу. – Геть!

Чаклунка дивилася на мене, не кліпаючи. Її вицвілі очі виражали лячне вдоволення.

– Боги вже покарали злочинця. Мені не треба було жити так довго, – прошелестіла вона сухими губами.

– Тобі треба було давним-давно здохнути! І не псувати людям настрій! – прокричала я, усвідомлюючи, що відбувається щось погане.

– В тобі немає князівської крові. Мій онук відплачений. – Мерея усміхнулася по-справжньому щасливою усмішкою і, опустивши повіки, впала на підлогу.

З’явились охорона і служниці, труп потягли в один бік, мене, забувши про недавню пошану, – в інший.

– Вітайте Атайю Мерлейн Реджіневру Тавеннську, мою рідну дочку, врятовану від прокляття! – встигла почути я початок урочистої промови князя, а потім двері зачинилися, назавжди відгородивши мене від будь-яких свят.