Читати книгу - "Прощення"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Гаразд, але наскільки я знаю, кілька людей у Мариборі тримають тхорів як домашніх улюбленців, — твердить Білий.
— Та й моя сестра їх тримає. Дала їм вирізати залози, але вони все одно смердять. У мене шлунок до горла піднімається, коли я заходжу в її квартиру. І ті створіння потім скачуть усюди по тобі, залазять у штани чи під сорочку, чи у волосся, — реально жахливо. А ще жахливіше, ні, найжахливіше — те, що їм треба регулярно підстригати кігті, бо інакше вони знищать усі меблі. І людина самотужки не може їм ті кігті стригти. Не менше двох людей треба, щоб обчикрижити кігті одному маленькому смердючому тхорику. Один підстригає, а другий тримає. Я люблю свою сестру, ти ж знаєш. Але те, що я маю кожного вівторка по обіді в неї вдома тримати тхорів, доки вона їм попідстригає кігті, — це вже занадто.
— А чим займається Евелін?
Дорфлер підводиться, ще раз наповнює бокали. З-за стіни долинають тупі рівномірні удари, і здається, наче хтось стогне. З іншого боку звуконепроникних дверей приглушено звучить дез-метал.
— Прибутковою діяльністю, інвестиційний менеджмент, — сухо відповідає Дорфлер.
— Ага, а вона хіба не працювала раніше в банку? Де вона зараз працює? — запитує Адам і виймає з кишені чорнильну ручку. Роза випростовується і напружено стежить за його трохи надмірно п’яними рухами.
— У міськраді Але не входить до вузького кола співробітників того злодія, вона — начальниця відділу інвестицій у соціальній сфері.
Стогін і зітхання усе гучніші. Удари в стіну з іншого боку.
— Нелегкі часи. Ми всі боремося. В університеті в мене стан облоги, загальна лоботомізація. Ти й не уявляєш, що я роблю, аби бодай тут зберегти зону автономного мислення та дії. Місто вже кілька років тому нам скасувало будь-яке фінансування. Отож виживаємо самі — ринкові відносини. Щось дає кав’ярня, щось набирається від оренди приміщень.
Удари в стіну все сильніші й швидші. Хтось хрипить. Потім з-за протилежного боку кімнати чутно лише дез-метал.
— Жваві в тебе квартиранти, — зауважує Білий і починає легенько помахувати чорнильною ручкою, туди-сюди.
— Ще й які жваві. Тут, ззаду, є свінгерський клуб для пенсіонерів, на сьогодні, певно, найприбутковіший клуб у Мариборі. Всі традиційні будинки розпусти збанкрутували, а тут справи організовують пенсіонери. За клуб узялися справді професійно, з високим ступенем дискретності та ділової етики. Мені це не заважає, ми ж усі ліберали, хіба ні? І, раніше чи пізніше, ми з тобою теж станемо його членами. Не варто про це забувати.
Дорфлер трохи вимушено всміхається, обмацує кишені своєї куртки, виймає гаманця, з нього — кредитну картку, а з іншої кишені — поліетиленовий пакет. Витрясає на газету невеличку кількість білого порошку, легенько січе його краєм кредитної картки, пересуває купку білого порошку з одного кінця газети на інший. Розині очі вкрай напружені. Білий намагається привернути увагу Дорфлера чорнильною ручкою.
— Припини, Білий, ти ж не думаєш мене тією своєю ручкою загіпнотизувати? — каже Дорфлер. — Ось, тут маєш. Краще втягни трохи порошку.
Білий слухняно ховає ручку назад до піджака, плескає себе по стегну. Бере трубочку, яку Дорфлер скрутив із папірця, підносить до ніздрі. Смужка білого порошку зникає в носі Білого, як вода в пустелі. Дорфлер пропонує наступну доріжку Розі Портеро, та коротко заперечно хитає головою й запалює нову цигарку. Дорфлер втягує другу доріжку і відхаркує. Третя смужка знову зникає в носі Білого.
— Чого ти вернувся, Адаме? Що ти тут насправді робиш?
— Приїхав допомогти.
— Кому, мені?
— І тобі, Іване.
— Нам тут допомога не потрібна. Ми самі можемо вирішити свої проблеми. Ти випав із гри, Адаме, тепер ти — австрієць, їдь назад до своїх.
— І це я теж планую, але перед тим маю зробити щось дуже важливе.
— Для тебе колись усе було дуже важливим. Таким дуже важливим, що тобі було байдуже, хто відповість за твої помилки. Ти мене залишив ні з чим, хоч усе було сплановане. Я мав би прийти у світ мариборського театру, і прийшов би, якби ти мене підтримав. Але ти підтримав свого Андреаса, який тебе пізніше й кинув. Ех, Білий, Білий, світле ім’я в тебе, а під нігтями — купа бруду.
— Ти п’яний.
Від цих слів Дорфлер скипає. Стіл із бокалами скрипить, недопалки злітають у задимлене повітря і кружляють, як конфетті в сірому тумані карнавального танцю. За мить Дорфлер опиняється на Білому й починає його душити. Ошелешений Білий намагається боронитися, хрипить і розмахує руками, але Дорфлер значно сильніший і вельми рішучий.
— Ти мені будеш говорити, що я п’яний?! Ти, гнидо, мені будеш говорити?! Не треба було тобі вертатися ніколи, чуєш?
Білий дивиться на почервоніле обличчя Дорфлера, в його напружені вибалушені очі, збільшені лінзами окулярів. Потроху Адаму починає бракувати повітря і сил. Білий помічає тріщину на стелі над головою Дорфлера. Вона звивається, мов якась змія, мов якась прихована карта. Такий банальний кінець… Хто б міг подумати… Ось-ось він заплющить очі та здасться.
Раптом натиск Дорфлерових рук слабне. Білий починає хапати повітря, кашляти. Дорфлер стоїть поруч, колінами на брудній підлозі. Його рот розчахнутий від жахливого болю. Він нахилений уперед, руки витягнуті на перевернутому столику. Має вигляд злочинця, якого щойно роззброїла поліція. Над Дорфлером стоїть Роза Портеро і лівою рукою тримає його ззаду за шию. Картина трохи дивна: тендітна чорнявка тримає за шию великого Дорфлера. А в того ллються з-під окулярів сльози від болю.
Білий підводиться, виймає зі свого портфеля е-метр, засуває в кожну руку Дорфлера електроди і вмикає прилад. У цей момент знову чути удари в стіну, зітхання, сопіння.
— Чого ти напав на мене, Іване?
— Я знав, що ти маєш приїхати і що це не принесе нічого доброго. Коли я спостерігав за тобою і слухав, у мені прокинулися всі спогади про наше спільне минуле й усе, що ти зробив мені та моїй сестрі.
— Я нічого не зробив Евелін.
— Це
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прощення», після закриття браузера.