Читати книгу - "Прощення"

— Не можу повірити. Ну, ти майже не змінився, тільки трохи схуд і посивів. Де ти пропадав, заради Бога?

Білий лізе до кишені пальта й виймає скляну баночку, бере з неї дві пігулки, запиває ковтком віскі.

— Та емігрував до Австрії. Спершу виїхав до Ґраца, потім до Леобена. Переважно працюємо над візуальною комунікацією, оголошеннями, маркетингом.

— А театр? — Дорфлер дивиться на Білого. — Відколи ти можеш жити без театру, Адаме?

— Без театру живеться краще, ніж з ним, — відповідає Білий і спорожнює свій бокал.

Дорфлер знову наливає.

— Не можу повірити. Ваш друг, — продовжує Дорфлер німецькою й обертається до Рози Портеро, — найфанатичніший з усіх глядачів, яких я в житті зустрічав. А в цьому місті їх таки трохи є, можете мені повірити. Адам ще гімназистом продав душу найбільшому лиходієві — театру. А тепер каже, що йому до театру байдуже. Що сталося? Чи не пов’язані ті зміни з вами, панянко?

Роза усміхнулася. Мовчки запалює нову цигарку.

— Зі мною все гаразд, не турбуйся. А ти? Бачу, революційний ерос тебе так і не покинув за всі ці роки.

— Ті люди, яких ти отам бачив, — чудова команда. Самі інтелектуали. Свідомі, заангажовані молоді люди, яким уже набридла неоліберальна фігня. Ти чув, що в місті відбувається? Великий бізнес, от що відбувається. А люди страждають. Ми покладемо цьому край. Нас чимало. Невдоволення велике. Кожен другий у місті — без роботи. А ті насміхаються над нами і крадуть з-під нашого носа. Що вони собі думають? Що ми дурні, сліпі? Ця команда — ядро організаційного комітету з підготовки протестів проти корумпованої міської адміністрації. Мер Вода, на мою думку, — найбільш корумпований політик країни. За гроші, призначені для соціальної допомоги, побудував отой палац мистецтв, що за кілька будівель звідси. Ти вже там був? Недолуга галерея з величезним залом для вінчань нагорі, а ще — з окремим ліфтом, кабінетом і джакузі виключно для мера. Все разом — за ціною однієї лікарні. Знаєш, що це означає? Тобі ж відомо, як у нас будують за кошти громади? Навантажать десь цеглу на машину, вона їде, а перед будинками політиків всюди вибоїни: гоп — вантажівочка підскакує, і цеглина падає на подвір’я одного, гоп — і наступна цеглина падає на подвір’я іншого, і так далі. Поки та машина до місця призначення доїде — вже порожня. На шибеницю ту банду, непереливки їм буде. Тепер час карнавалу, то хай отримують карнавал.

— Бачу, ти взагалі не змінився, — лукаво всміхається Білий на запальну промову Дорфлера.

— Та як ні?! Коли ми востаннє бачились, я ще був асистентом, а тепер вже декан, — регоче Дорфлер. — Серйозно, з тими неоліберальними крадіжками треба покінчити. А найгірше ще попереду. Міська рада сьогодні перезатвердила баланс проекту на суму аж у двісті мільйонів євро. Це більше, ніж річний бюджет міста. На що? На очисні споруди на захищеній водній території у безпосередній близькості до старого середмістя. За нашими оцінками, це коштує не більше десятої частини від передбаченої ціни. А вони хочуть очищати воду від лайна, спускаючи стоки в ґрунтові води під Кальварією. Прокопають тунель у горі, а заодно під сусідньою горою, Пірамідою, зведуть будинок-гараж для мера та ще й багатоповерхівку для його коханок. А оскільки будівництво всередині гори непередбачливе через пористість ґрунту, проект буде дорожчати й дорожчати, аж доки не почне вартувати більше за всі ті душі, які ще залишилися в цьому місті. Ні. Нам тут потрібен спротив і зміни, причому і перше, й друге нам потрібне вже зараз.

— Чудово, що ви, мариборські інтелектуали, перебуваєте в такому активістському екстазі. Як то кажуть, 2 × 2 х 2 і нічого більше?

Кажучи це, Білий лукаво всміхається. Вираз його обличчя стає незвичним. Роза це відразу помічає.

— Was bedeutet zweimal zweimal zwei?[9] — питає Роза.

— Це була традиційна гра молодих мариборських інтелектуалів, — пояснює Білий. — Для неї потрібні два гравці. Тих двох гравців замикають в якомусь приміщенні й випускають звідти лише через два дні. Завдання обох — якнайшвидше повернутися до ментального стану дворічної дитини. І йдеться не лише про мовлення, а й про поведінку: ходіння та повзання, смоктання пальця та лизання підлоги. За якийсь час гравці настільки розслабляються, що повертаються до своєрідного регресивного стану, в якому, скажімо, роздягаються, розглядають геніталії або лижуть слину одне одного. Штурхання чи випорожнення в штани — звична річ для гравців. При досягненні дворічного віку дозволяється все, якщо це виправдовує мету. Камера весь цей час знімає. Щоби гравці могли після закінчення гри переглянути, що відбувалося протягом двох днів. Якщо їм вдасться повернутися з того стану дворічної дитини, звісно.

— Ну, дехто ще й досі грає в ту гру, хоча її популярність значно знизилася. Тепер, у час інтернету, кепсько. Відео почали потрапляти не в ті руки і можуть стати засобом шантажу.

Дорфлер узяв зі столу тютюн і сигаретний папір. Язик полум’я із запальнички облизує великий шматок гашишу, вправно подроблений і завинутий. Дорфлер запалює, глибоко затягається, дає Білому, той певний час тримає самокрутку в руці, потім простягає назад Дорфлеру, та її перехоплює Розина ліва рука у білій рукавичці. Роза глибоко затягається, дає самокрутку Дорфлеру, який весь час стежить за нею з-поверх круглих окулярів.

— Цікаву панянку ти привіз, Адаме. Звідки Ви, Розо?

— Із Ґраца.

— Маю на увазі, звідки корінням?

— Мій батько з Гавани, мама — австрійка. Батька я не знала. В Австрію ми переїхали, коли мені було п’ять років. Невдовзі батько нас покинув. Мама завжди казала, що він повернувся на Кубу танцювати сальсу. Я його більше ніколи не бачила, — вона глузливо посміхається.

— І Ви працюєте журналісткою?

— Так, для австрійського радіо, готую репортаж про Марибор як європейську культурну столицю.

— Це європейська столиця клієнтелізму і неолібералістського лайна, а не культури. Ті, хто складає програму для європейської столиці, все одно отримують платню в інших містах, в Любляні, а сюди приїжджають лише перерозподілити європейські гроші. Якби вони були чесними, кожному мариборському працівникові сфери культури виділили б однакові кошти. Кожному — штуку чи півтори. Так би принаймні знали, що і як — хто п’є, а хто платить. Це була б єдина чесна модель демократичної культури, а не золоте пір’я в оперних виставах для еліти. Культура також повинна демократизуватися й солідаризуватись, а не отак. Сьогодні лише пролетарі є справжніми культурними шанувальниками та інтелектуалами, а не ті самозакохані капіталістичні дуполизи, які самі себе величають мистецькою елітою.

Дорфлер підвівся, ледь поточившись, риється в купах паперів на столі, виймає газету.

— Ви, журналісти, мали б бути голосом сумління народу, а не сурмачами капіталу. Погляньте на це! Погляньте на сьогоднішні заголовки! Мама постала перед судом, бо проти батькової волі дала зробити татý своєму одномісячному немовляті. Куди ж ми йдемо, скажіть, будьте ласкаві? Це новина, варта передовиці? Хіба ми не прогресивне демократичне суспільство, просвітницьке настільки, що, крім усіх прав людини, захищає приватне право батьків ліберально виховувати дитину? Мама дала наколоти немовляті герб футбольної команди «Марибор». І що, скажіть, будьте ласкаві, в тому поганого? Хіба все