Читати книгу - "Прощення"

На мості слизько. Налітають сніжинки, волого, набережна Драви, автомобілі тягнуть за собою невидимі шлейфи з гулу та свинцю, шум ріки, крижані свічі, які плавляться й стікають по залізній огорожі. Посеред мосту Білий зупиняється, перехиляється через парапет над темрявою, що спливає внизу. Над Білим і Розою — мерехтіння ліхтарів. Сніжинки на великій швидкості падають у глибину, ріка їх втягує в себе, галюциногенна привабливість течії, відчуття неуникності її сили.

— Звідси він колись стрибнув, — каже Білий.

— Хто? — питає Роза.

— Один тип, я досить добре його знав. Ми були майже одного віку, росли разом. Він писав вірші та ставив вистави, а я займався театром. Ну і приблизно в один і той же час нас накрила велика криза. Він жив з мамою, я вже винаймав помешкання. Він залишився з мамою, а я врешті втік з цього міста. Ймовірно, мене це врятувало. Якби я залишився тут, як він…

Білий дивиться в глибину. Вітер здіймає його волосся, куйовдить.

— Хтозна… — тихо додає Білий.

— Що з ним сталося? — питає Роза і поправляє кучері, що падають їй на щоки.

— Приблизно звідси він стрибнув з мосту. Була зима, ранній ранок, як зараз. Його намагалися врятувати, але шансів не було. Відтоді він інколи до мене приходить. Грається зі мною, каже мені, що я залишився невиправним егоїстом. Я пояснюю йому, що це позитивний егоїзм, але він вдає, що не розуміє. Так у нас було з незапам’ятних часів. Насправді він був скнарою, але завжди без грошей, і в товаристві мав репутацію добросердого генія, якого життя не милувало. А я трохи заробляв, однак мене мали за скупаря і зубрилу. Ми багато часу збавляли в «Off». Майже двадцять років спливло відтоді.

Роза запалює нову цигарку, втягує дим і жбурляє її в глибину. Обоє спостерігають за нею; цятка жару гасне в темряві ще до того як її затягує в себе шумна ріка, що відносить усе.

— Сьогодні щось мені не куриться, — зауважує Роза і знову пригортається до Білого.

— Ходи, — каже Білий. — Центр субкультури «Off» відразу за міською лікарнею. Колись я прочитав у австрійських газетах, що за кількістю вдало проведених реанімацій це — провідна європейська лікарня. Цікава інформація. Люди, які вже певний час перебувають на шляху до смерті, в цьому місті повертаються до життя частіше, ніж деінде. Хоча, звісно, повернення не є виявом волі вмираючих тіл, а діями душ, що населяють реанімовані тіла. Душі місцевого населення не прагнуть у нові подорожі. Вони хочуть залишатися якомога довше в тих умовах, які мають у цьому місті. Ці умови ідеальні для того, щоб усе залишилося таким, як є. Всі душі зазнали радикального стирання пам’яті. Для них було б надзвичайно боляче знову усвідомити, хто вони і як сюди потрапили. Мільйони років тому не просто було вбито людей, тобто їхні тіла. Це якраз була найпростіша частина роботи. Та водночас було знайдено спосіб маніпулювати душами загиблих. Вбити душі неможливо, але можна їх позбавити індивідуальності та зробити з них тіні без справжнього існування. Наші душі, те, що ми вважаємо нашими душами, — по суті, несправжні душі. Це грона залишків зманіпульованих душ наших предків. Наші душі — сумні рештки, сліпці, які тримаються одне одного, боячись загубитися остаточно.

Роза тихо сміється з цих слів. Білий це помічає.

— Чому ти смієшся?

— Та я не сміюсь. Якщо подумати, дитиною я вірила в душі. Потім, протягом практично двадцяти років, я була переконана, що душ не існує, що ми тут лише один раз, що життя не продовжується. Та одного дня, такого ж, як і інші, з тобою щось таке трапляється, що повністю змінює твоє життя. Розколює його на дві частини. І раптом ти знову починаєш вірити в душі. Я не знаю, чи в них віриш через страх, що там, у потойбіччі, нічого нема? Хіба ми, люди, тримаємося тієї віри через безпомічність?

— Але, Розо, невже вони до тебе приходять? — питає Білий.

Роза киває.

— Так, вони завжди зі мною, і тому я вірю. А що, деякі душі справді можуть боятися, що їх знищать, коли вони тут, серед нас? — з недовірою цікавиться Роза.

— Свідома душа, звісно, ні. А фантомні колажі з наших душ — дуже бояться. Інакше чому б вони так наполегливо прагнули зберігати свої тілесні оболонки при житті? Життя в цьому місці й часі не є аж таким прекрасним, щоб свідома душа хотіла за будь-яку ціну тут лишитися. Звичайно, в цьому є ще дещо. Але про це пізніше. Прошу, ми прийшли.

Подвір’я старого промислового комплексу, кілька графіті, напис «Off» над дверима; круглі двері виглядають так, наче ведуть у нутро підводного човна. Двоє чоловіків у шкіряних куртках курять, у кожного в руці пляшка пива. З темряви вилітає зграя псів, які переслідують сучку, пробігають по снігу через подвір’я; чоловіки спостерігають спершу за ними, тоді за Розою, яка повз них заходить у будівлю.

Приміщення велике і холодне. Стіни бару грубо витесані з колод, за стійкою стовбичить дівчина у червоному пуловері — обіпершись на неї, слухає, про що говорять на протилежному боці зали. В куті зібралося зо два десятки людей. Дискусія, збудження. Хтось підводиться, заявляє, що він проти поступового збільшення тиску, що необхідно негайно показати всю силу опору, що досить уже зважувати. Керівник зустрічі уважно слухає, каже, що думка йому зрозуміла, що шлях до мети довгий, тож варто робити ставку на розважливість і наполегливість. Ставить питання на голосування. Більшість підтримує його пропозицію.

— Наступний громадський протест проти будівництва очисної споруди під Кальварією відбудеться наступного тижня, в п’ятницю, перед будівлею міськради. Організаційні комітети ще раз зустрінуться в понеділок, щоб узгодити всі деталі. Інформування громадськості відбувається усталеними каналами, перш за все через Facebook. На сьогодні це все, — каже керівник зустрічі.

Учасники дискусії встають: дехто з них пересідають за інші столи, деякі виходять на вулицю. З колонок тріщить музика в стилі дез-метал.

— Оце так! Адам Білий! Ти ще живий? Не можу повірити, тебе я аж ніяк не очікував!

Керівник зустрічі потискає Білому руку, плескає його по плечу.

— Це Іван Дорфлер, легендарний керівник «Оff», Роза Портеро, моя колега з Австрії. Роза робить репортаж про Марибор, і я хотів їй трохи показати «Оff», — припускаю, що не всі журналісти відразу знаходять сюди дорогу.

— Ти не повіриш, Адаме, взагалі-то не так уже мало тих, хто сюди приходить. Особливо останнім часом. Це вже не діра, як у старі часи, а хіпстерський плейс. Ходімо до мого кабінету, спокійно поговоримо, тут трохи шумно.

Повсюди книги і CD, великий гармидер, на столі десятки розсипаних течок, на стіні портрети Тіто, Мао Цзедуна і Діви Марії з молотом та серпом, застромленим у серце, поруч — плакат із зображенням білого голуба миру з оливковою гілкою в дзьобі. Тепло і смердить тютюном. На підлозі порожні пляшки; два потріпані шкіряні дивани, столик у плямах, на якому попільничка з недопалками.

— Адаме, ми не бачилися принаймні десять років, якщо не більше.

— Шістнадцять, — відповідає Адам і бере бокал. Дорфлер наливає всім трьом віскі заввишки з три пальці. Піднімають бокали.