Читати книгу - "Пiд тихими вербами"

Та вiн несамовитий!.. Свят! свят!.. — казав Васюта, поступаючись назад та хрестячи Микиту. — Чого ти до мене причепився? То ж не я, то ж пiсня моя!.. А ти її й до себе тулиш? Де ж таки? Хiба ж воно на тебе похоже? То ж про пана, чи пак про шарлатана, а ти ж мужлай репаний, такий самий, як i ми, тiльки що, знаєш, iзверху тiєю ваксою помазаний, — отiєю чорною, що смердить так, що й носа не навернеш.

— Мовчи! — скрикнув Микита, все стоячи з затис-неними кулаками, але не зважуючися вдарити, бо й у Васюти були незгiршi.

— Ой-ой-ой! Уже занiмiв! — i Васюта затулив рота рукою… i враз крикнув: — Гвалт! Горить!..

— Де горить? Де? — заметушилася перелякана молодiж, ладна вже бiгти на пожежу.

— Паджак з iскрою горить!.. Уся вулиця гримнула реготом.

— Пху на тебе, собако паршива! — крикнув Микита, одвернувся й пiшов на другий бiк гурту, а Васюта репетував:

— Стривай! Стривай! Гаситимем!.. Iскри розгоряються!..

— Нi, не здержить Микита проти Васюти, — казали парубки. — Проти всiх здержить, а проти тебе, Васюто, нi.

А з Микитою тим часом оддiлилося кiлька парубкiв i пiшли гуртом на другу вулицю.

— Ну й уїдається в тебе цей Васюта! — казав один парубок.- I чом ти його не провчиш?

— Рук поганить не хочу, вот што, Ванька! — одказав iще заклопотаний Микита.

— Здоровий, як тур! — промовив другий парубок. — Сам ще й не подужаєш його.

— Дак давайте гуртом попадемо та й одлатаємо! — порадив той, що його Микита Ванькою звав.- Їй-бо, Микито, ми тобi поможемо.

Микитi стало веселiше.

— Вот спасiба, камаради! Каби їх обоїх iз Зiньком!

— Дак що? I Зiнька можна! Нехай лиш не величається! А то такий праведник: усе йому парубки поводяться погано — не так, як йому завгодно.

— Бо вон города не видав, дак у його й мужицьке понятiя, — сказав Микита.

— А скажи, Микито, невже справдi в городi так живуть, що хто з ким хоче, з тим i любиться — чи вiнчаний, чи невiнчаний — однаково? — спитав званий Ванькою.

— Ще й як!

— От штука!

— А што, харашо? Не журись, Ванька, — i в нас завидьом! Вот тольки нимного поживу з вами, дак ми такое завидьом, що тiльки ну да й оближись! А то ви царамонитесь! Вот я вас навчу!

Iшли далi, i вiн подавав їм науку.

А тим часом Зiнько з Гаїнкою пiдходили вже до своєї хати.

— Ой, щось свариться! — сказала Гаїнка. Справдi, сварилося. Товстий роздратований чоловiчий голос кричав:

— Брешеш! Брешеш! Не коситимеш ти, бiсова тiнь, того жита! Я його скосю, бо на моїй землi.

— Оце вже Момоти за землю лаються, — сказав Зiнько.

Момоти були сусiди Зiньковi — з одного боку Струк, а з другого Момоти. У старого Момота було троє синiв: старший — Грицько, тодi — Панас, обидва жонатi, а тодi Iван, ще парубок, отой «Ванька», що ходив з Микитою по вулицях. Грицька батько давно вже вiддiлив, оженивши, випрохав йому в громади грунт на краю села, поставив там хату, дав клапоть поля й трохи худоби. Одначе батько вiддав не все поле, що мусило йому припадати: десятини не додав, бо ще на свою частку зоставляв, а вмираючи торiк, при людях сказав, що Грицько має взяти собi ще одну десятину, — тодi в кожного брата буде рiвно землi. От же брати не схотiли вiддати йому тiєї десятини, кажучи, що батько йому все вiддав ще тодi, як оддiляв його. Грицько пiшов, одмiряв сам собi десятину та й посiяв на їй. Панас з Iваном довiдалися про це тодi, як Грицько вже й заволочив.

З того часу почалася запекла сварка промiж двома братами — Грицьком та Панасом. Де б не стрiвалися вони, то зараз якось зачепляться за ту землю, та й почнеться суперечка, за малим не бiйка. Iван, менший, був не такий запеклий, та все ж обстоював за Панасом (вiн з їм i жив).

Така спiрка зчинилася й тепер. Грицько йшов улицею, а Панас, стоячи в воротях, зачепив його.

— А не дiждеш ти, вiдповiдав Грицько, — чужого хлiба косити! Я буду працювати, а ти будеш моє добро забирати!

— Бо не сiй на чужому! I заберу, а ти дулю з'їси! — одгукувався Панас.- їстимеш дулi: так тебе ними нагодую, що аж репнеш. А хлiба не їстимеш, бо я його заберу, на всiй тiй десятинi заберу.

— I на поле не пустю! — вiдказував Грицько. — В мене коса в руках буде.

— Побачимо ще! Не пустиш мене на моє поле, дак сам зогниєш у землi,нахвалявся Панас.

— От таки вони справдi порiжуться колись! — промовила Гаїнка.

Тим часом Грицько вже проминув Панасову хату й був коло Зiнькової.

— Добривечiр, дядьку, — озвався до його Зiнько.

— Добривечiр!.. А хто це? Зiнько!.. А я за тим шибеником i не добачив тебе.

— I хочеться ото вам, дядьку, змагатися з їм. Грицько махнув рукою:

— Ти ж кажи! От так собi йшов додому проз його хату i в голову того собi не клав, щоб сваритися, а вiн зачепив.

Грицько вже вiдсердився трохи: вiн звичайно скоро прохолоняв, не так, як Панас, — той як розсердиться, то вже злий буде хто й зна поки i все проти того чоловiка копатиме; а як розлютується iнодi, то хто й зна що робив би. На його багато людей ремствувало: чи свиня чия до його вбралася, то вiн уже їй спину переб'є; кiт до його внадився чужий, — лапи йому повiдрубує. А одного разу засварився з чоловiком за якусь там дурницю i все нахвалявся: «Ну, будеш же ти без худоби!» Той чоловiк i байдуже, а одного разу вранцi встає, пiшов у повiтку, — аж конi його — пара добрих коней — здихають: хтось уночi влiз та ножем кишки їм повипускав… Усе село знало, що це Панас iзробив, а нiчим довести, — так i пропало. Через те дибляни не любили Панаса, трохи навiть боялися його, i в спiрцi з Грицьком бiльшiсть до старшого брата прихилялася, надто ж, що Грицькова й правда була. Зате в Панаса був оборонець — Копаниця.

Грицько тим часом, стоячи в Зiнька перед ворiтьми, оповiдав, як почалася сьогоднi сварка, i додав:

— От ти кажеш: не сварись! Як же менi не сваритися, сам ти подумай! Це ж мої труда! А земля? Вона ж моя, — це ж усяке знає. А в мене ж дiти! Як же я поступлюся нею? Тепер усяке над землею труситься, бо народу багато, а землi мало, а я так i покину її?

— Та нi,