Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89"

— А чи заставали вас шторми? — часто запитують.

Починаєш пояснювати, що більша частина маршруту в сорокових і п’ятдесятих широтах, які недарма називають “ревучими”, “шаленими”, пройшли в умовах майже безперервного шторму. Щоправда, знаменитий мис Горн нам пощастило побачити, можна сказати, за тихої і ясної днини, та ще й з близької відстані. Більшість мореплавців, котрі побували в протоці Дрейка, цим похвалитися не можуть.

— А якої величини бувають хвилі під час шторму?

Важко сказати. Жодна з хвиль не схожа на іншу, вони, як живі істоти, весь час рухаються, постійно змінюють форму. Та й хіба підберешся до них з аршином. Будь-яке визначення їх розмірів на око — суб’єктивне. Проте можна сміливо стверджувати, що десятиметрові хвилі — звичайне явище в Тихому океані. Вони супроводжували нас досить довго. Декотрі, звичайно, вирізнялись із загальної картини, вони здавалися нам вищими від решти принаймні в півтора раза. А втім, найбільші ми могли й проґавити. Невідомо які, бувало, ночами обрушували свої буруни в камбуз.

Двічі потрапляли в “око урагану”. Проте океан так і не продемонстрував нам сповна свої сили. І ми були тільки вдячні йому за це.

Страшенна спека в екваторіальній зоні, від якої ми на початку рейсу мріяли швидше позбутися, після Тихого океану з його холодними дощами, снігом та градом сприймалися як благодать. Щоб там не було, а пара парить, та кісток не варить. Холод сам по собі не страшний, але вкупі з високою вологістю, від якої в морі нікуди сховатися, стає грізним супротивником. Просолений одяг не хоче сохнути. Навіть якщо його вдавалося сяк-так підсушити, розвішавши поруч з газовихлопним трубопроводом, коли працював двигун, — що траплялося нечасто, — як він тут же знову просякав вологою. У ліжку під трьома відсирілими ковдрами зігрітися було непросто. Попри все, обійшлося без простуди. За весь час плавання піхто навіть не пчихнув.

— Чи відчуваєте ви себе щасливими тепер, коли те, про що так довго мріяли, здійснилося? — і таке часто запитують.

Не скажу за всіх. Особисто в мене повного відчуття, що ось воно, щастя, — не було. Хіба що тільки тоді, коли після тривалої розлуки зустрівся з рідними, побачив сина, який помітно підріс. Від того, що вдалося зробити, залишилося задоволення, як від добре виконаної роботи. Напевне, тому так, що крапка ще не поставлена. Це лише початок…

Ростислав Фурдуй, Гарій Бурганський

“ВІЧНЕ МІСТО” — ТІАУАНАКО

Тих, хто мовчить, не можна позбавити слова…

С. — Є. Лєц

Конкістадори йшли на південь. Ненажерливість без упину гнала їх вперед. Золото, золото, якнайбільше золота. Там, де вони проходили, залишалися сплюндровані міста й села, величні храми й священні поховання…

“Чули, хлопці? Кажуть, Монтальва з тієї Піраміди Сонця вигріб золота аж на вісімсот тисяч дукатів! А чи ми гірші за нього?”

Десь поблизу, за переказами тубільців, мало бути священне озеро, а біля нього — таємниче місто, оповите легендами.

І ось вони дісталися мети. Промені сопця згасали на віддалених засніжених вершинах Анд, лишаючи останні полиски на безкраїх водах озера Тітікака. Іспанців, зачарованих високогірною рівниною, звідки так близько до неба і так далеко від людей, охопило якесь незнане, майже містичне відчуття. Зійшов місяць, і зірки у розрідженому повітрі високогір’я світили так, як ніде в світі.

Перед завойовниками лежало мертве місто…

Озеро та його мешканці

У Південній Америці на холодному гірському нагір’ї Альтіплано, по обидва боки якого простяглися засніжені хребти Анд, знаходиться славнозвісне озеро Тітікака, найбільше серед високогірних озер світу. Загальна його площа — 8,3 тисячі км2, периметр узбережжя — більше 900 км, а довжина — близько 170 км. Встановлено, що глибина озера сягає 304 м. Тітікака постійно змінює свій рівень, стає то глибшим, то мілкішим. В озері можна знайти чимало решток морських молюсків (і це на висоті 812 м над рівнем моря!). Дехто з учених вважає, що колись тут був океан, а згодом, внаслідок грандіозного зміщення гірських пластів, цей регіон піднявся й утворилося озеро. До речі, в багатьох перуанських легендах йдеться про потоп, що начебто стався у стародавні часи.

Перший з інків Манко Капак, якщо вірити легендам, з’явився з вод озера Тітікака поблизу острова Сонця разом із своєю дружиною Мама Оккльо. За наказом бога-батька він мав заснувати державу там, де його жезл без перешкод вгрузне в землю. Після багатьох спроб жезл увійшов у грунт лише в тій гірській місцині, де нині знаходиться місто Куско. Саме там Манко Капак заснував державу інків — одну з найвеличніших цивілізацій світу, яка в період свого розквіту володіла майже усією Південною Америкою, окрім Бразілії. Отже, для інків озеро було священним, адже саме звідти походили їхні предки.

На озері є кілька островів, серед яких два острови — Сонця й Місяця — вважаються священними. На островах живуть переважно індіанці кечуа і аймара, проте там мешкають нечисленні представники й інших, досить загадкових племен. Про одне з них — уру — розповів чеський письменник, етнограф і мандрівник Милослав Стінгл у своїй книзі “Поклоняющиеся звездам” (Москва, 1983).

Стінгл хоче переконати своїх читачів, що уру — найцікавіша група андських індіанців. Їх стає все менше й менше, і вони, на подив усьому світові, рішуче відмовляються визнавати себе людьми. Уру не бажають ділити з іншими мешканцями спільну батьківщину. В той час, і коли всі живуть на суходолі, уру з давніх-давен оселялися просто на воді священного озера. Вони створюють особливі плавучі острови з очерету, з нього ж воші будують житла на цих островах і човни.

Справжню історію уру ми не знаємо. Але цікаво, що в легендах і переказах мешканців озера чільне місце займає таємниче місто Тіауанако, про яке піде мова далі. Французький етнограф Жан Велар довгий час прожив серед уру. Ось що, за його записами, вони розповідають про себе: “Ми — інші, ми — мешканці озера, ми — кот-сунь, ми — не люди. Ми оселилися тут ще до того, як батько небес Татну створив людей — аймара, кечуа, білих. Справді, ми були тут до того, як сонце почало освітлювати землю, ще у той час, коли земля була оповита мороком, а на небі сяяли