Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89"

За переказами уру, ще до народження “сонячного диска” на Альтіплано були збудовані міста й передусім — найславетніше з них — легендарне місто Тіауанако. І саме тоді, коли сонце з’явилося на небі, уру, за легендою, “відчули неласку долі, й кам’яне місто перестало дихати”.

Коли збудували місто?

Тіауанако — комплекс кам’яних споруд і скульптур, розташований за кільканадцять кілометрів на південний схід від озера Тітікака, тобто на території Болівії. Хто й коли заснував Тіауанако? Багато дослідників намагалися дати відповідь на це питання.

Болівійський морський інженер, австрієць за походженням, Артур Познанські майже півжиття провів серед загадкових руїн і в 30-х роках нашого сторіччя видав книгу “Тіауанако — колиска людства”. Він доводив, що місто було засноване 12–17 тисяч років тому. “Саме звідси, — писав Познанські, — вирушали експедиції, що мали за мету засновувати на інших територіях подібні міста й організовувати розсіяні орди…”

Коли в 1532–1536 роках Франсіско Пісарро завойовував Перу, місто вже лежало в руїнах. Індіанці твердили, що Тіауанако було зруйновано в доінківську епоху. Древня легенда індіанців аймара розповідає, що Тіауанако одне з найстародавніших міст світу, збудував його бог Віракоча ще до появи сонця і зірок. Інки ж вважали Тіауанако тим місцем, де Віракоча за непокору перетворив перших людей на кам’яні стовпи, або, навпаки, центром, звідки витесані з каменю й оживлені люди розселилися по всій країні. В іншій легенді розповідається, що місто протягом одного дня збудували якісь велетні.

У зв’язку з цим нам хотілося б навести повідомлення, надруковане у газеті “Правда” 2 жовтня 1984 р. під назвою “Найдавніші перуанці?” Ось його текст:

“Останки, мабуть, чи не найдавніших мешканців сучасного Перу знайдено в пустелі Куписник (департамент Ла-Лібертад). Фахівці оцінюють їхній вік приблизно у десять тисяч років. Один кістяк належав хлопчикові 10–11 років, другий — молодій жінці, очевидно, його матері,бо в анатомній будові обох багато схожого. Археологи відзначають, що видовжені форми голови цих мешканців узбережжя (згадаймо розповідь уру про себе) дуже відрізняються від тих, що характерні для представників відомих науці стародавніх індіанських культур Перу. Незвичним є також великий зріст цих людей: метр сорок у хлопця і метр сімдесят у жінки. Представники інкської і попередніх цивілізацій вирізнялися досить невеликим зростом”.

Отже, зріст чоловіків цієї невідомої раси мав сягати під два метри, якщо не більше, — то, може, це саме вони видавалися низькорослим індіанцям велетнями?

Пошуки й знахідки

“Вічне місто” назвали Тіауанако його творці. Та ба, історія розпорядилася інакше: вже не одне століття Тіауанако — мертве місто.

Ряд археологічних досліджень засвідчили, що тут існувала не одна, а принаймні п’ять цивілізацій, тобто в історії Тіауанако було п’ять історичних епох. Отже, не одне, а кілька городищ неминуче нашаровувалися одне на одне, розквітали й згасали там, де зараз руїни.

Вважають, що виникнення міста можна приблизно датувати ІІІ ст. до н. е., найбільший його розквіт — IV–VII ст. н. е., а занепад — другою половиною XI ст. н. е. А втім, чимало дослідників висловлюють думку про те, що Тіауанако значно старіший.

Яку ж площу займало власне городище? Одна з легенд розповідає, що місто стояло на березі озера Тітікака — але ж нині руїни міста Тіауанако віддалені від озера на відстань близько двадцяти кілометрів! Щоб з’ясувати вірогідність легенди, в 1965 році почалися дослідження. Першу спробу зробив американський водолаз Вільям Мердофф. На жаль, він не спромігся зробити жодного знімку, але впевнено заявляв, що бачив під водою якісь загадкові й дивні нагромадження.

Наприкінці 1967 року за цю справу взявся Рамон Авельянеда, молодий аргентінський дипломат, який до того ж зажив слави хорошого фахівця з підводного рибальства. Успіх експедиції Авельянеди перевершив усі сподівання. На дні озера було знайдено викладену плитами алею довжиною кілька сотень метрів, що тягнулася паралельно берегам озера. Крім того, водолази наштовхнулися на стіни висотою у зріст людини. Розташовані вони були досить незвично — одна від одної віддалені приблизно на п’ять метрів. Таких стін тут було, за підрахунком Авельянеди, три десятки, і всіх їх з’єднував фундамент у вигляді півмісяця, складений з масивних блоків. Усе це утворювало на дні озера комплекс довжиною в один кілометр.

Жоден з археологів ще не натрапляв у Південній Америці на таку знахідку. Авельянеда зробив велику кількість знімків і познайомив з ними учених.

А 1968 року на береги озера прибув сам Жак їв Кусто з групою співробітників, до якої згодом приєдналося ще багато фахівців з інших країн. Кусто привіз два славнозвісних “кишенькових” підводних човни, кожен з них важив близько 30 тонн і мав розміри 3Х1,8 м, і безліч різної апаратури.

Що ж зібрався шукати Жак Ів Кусто? На це запитання він уникав давати відповідь. Тоді спритні репортери вигадали свою версію, згідно якої Кусто начебто мав намір перевірити ймовірність індіанської легенди про те, що два священні острови Сонця й Місяця з’єднані під водою важким золотим ланцюгом. Ланцюга Кусто, звичайно, не знайшов. Після спуску на глибину 230 м він сповістив, що “на висоті озера Тітікака тиск води значно менший, ніж на рівні моря” — і все! Зрозуміло, що таке “повідомлення” не могло не викликати подиву й розчарування. Тоді з’явилася друга версія. 21 листопада 1968 року газети Ліми помістили коротеньке повідомлення щодо експедиції Кусто: “Французька місія відправилась до Копекабана не лише для того, щоб на дні озера Тітікака знайти підтвердження деяким біологічним даним, а ще й для того, щоб шукати там інопланетні космічні кораблі…”

Насправді ж Кусто хотів докладніше вивчити споруди, знайдені Авельянедою. Французький археолог Фредерік Дюма, який був у складі експедиції Кусто, згодом розповідав, що бачив споруди на власні очі. “Ці камені, — заявив він, — з’єднано так щільно, що й зараз між ними неможливо просунути навіть лезо бритви”.

А в листопаді 1980 року відомий болівійський знавець доколумоових культур Хуго Боеро Рохо сповістив, що знайшов стародавні руїни на дні озера Тітікака на глибині 15–20 м неподалік болівійського порту Пуерто: Акоста в північно-східній частині озера.

На прес-конференції Рохо заявив: “Тепер ми можемо стверджувати, що існування доколумбових споруд на дні озера Тітікака не припущення, не наукова фантастика,