Читати книгу - "Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової"

Фатальна ковбаса

За тиждень після «матчу смерті» «Старт» удруге зустрівся з командою «Рух» і розбив її вщент — 8:0! А ще за два дні, 18 серпня, на хлібозавод приїхали гестапівці й забрали футболістів до камер сумнозвісного будинку на вул. Короленка, 33 (нині вулиця Володимирська). Що ж трапилось?!

Виявляється, гестапо одержало донос: у складі «Старту» грають офіцери НКВС, яким дано завдання наочно довести перевагу радянського спортивного духу та майстерності над німецькими.

Що спортивне товариство «Динамо» створив НКВС, німці добре знали. Вони не були дурні й розуміли: футболіст — це футболіст, хоч би й вважався формально офіцером. Але донос перетворив динамівців на ідеологічних диверсантів. Необхідно було вжити заходів. Гадаю, гестапо зробило це залюбки: адже перемоги «Старту», що не кажіть, псували німцям настрій...

Чий це був донос? Багато хто підозрював Швецова. Після двох поразок від «Старту» із загальним рахунком 0:10 граючий тренер «Руху» почувався вкрай приниженим. До того ж у нього були з київським «Динамо» давні рахунки: у 1930-ті роки його не взяли в команду з огляду на солідний вік. За тиждень після визволення Києва його арештували. На допитах у НКВС він твердив, що нічого не знає про донос і не має до нього жодного стосунку. Довести протилежне не вдалося. Швецов отримав за співробітництво з окупантами 15 років таборів, 1955-го був достроково звільнений і, повернувшися до Києва, працював контролером на Республіканському стадіоні. Я тоді не пропускав практично жодного матчу «Динамо», і, мабуть, він не раз перевіряв на вході мій квиток...

Ходили чутки, що футболісти додавали до білого борошна, з якого випікали хліб для німців, бите скло, — за це їх нібито й арештували. Якщо так, то не було ніякого доносу. Чи не Швецов вигадав цю байку? Її легко спростувати: адже Володимира Балакіна гестапо за кілька днів відпустило, дізнавшися, що в «Динамо» грав не він, а його брат Микола. Отже, справа була не в битому склі. Та й у разі скла усіх швидко б розстріляли за замах на здоров’я та життя громадян Великої Німеччини.

Вісьмох динамівців відправили до Сирецького концтабору. На Короленка, 33 залишився тільки Микола Коротких — до рук гестапівців потрапила фотографія, де він у формі офіцера НКВС. У застінках гестапо він і загинув: серце не витримало тортур...

Сирецький табір знаходився поруч з Бабиним Яром і вже тому асоціювався зі смертю. Його в’язнями були здебільшого «політичні», але частково і злочинці. Сотників і бригадирів призначали, як правило, з їхнього числа. Вони лютували, вислужуючись перед комендантом табору, садистом Паулем Радомскі, якого навіть у СС позаочі називали скаженим псом. Цей штурмбанфюрер дуже полюбляв власноруч розстрілювати тих, кого вважав винним. Найлегшим покаранням були 25 ударів палицею.

Табір був огороджений трьома рядами колючого дроту заввишки 3,5 метра. Ув’язнені жили в землянках. На день давали 200 грамів хліба і літр баланди. Доводилося їсти траву, кішок і собак. На роботу йшли рядами о п’ятій ранку і працювали з годинною перервою до дев’ятої вечора. Свиридовському та Гончаренку поталанило: вони лагодили взуття українських поліцаїв у шевській майстерні на вул. Мельникова, 48 і там же мешкали під охороною своїх «клієнтів». Путистін з Комаровим стали електромонтерами. Найгірше було позосталій четвірці (Трусевичу, Клименку, Кузьменку та Тютчеву), яку використовували на чорних роботах.

2 лютого 1943 року закінчилася Сталінградська битва. Німці оголосили триденний траур. Гестапо посилило репресії, а Пауль Радомскі лютував ще більше.

23 лютого бригаду чорноробів, куди входила четвірка футболістів, направили на Короленка, 33 виносити дрова з підвалу. Частину цих дрів відвозили на м’ясокомбінат. Тоді й сталася подія, що дала Паулю Радомскі черговий привід для розстрілу.

Є кілька суперечливих версій того, що трапилось. Найбільш схожа на правду розповідь Гончаренка. Хтось із бригади поцупив на м’ясокомбінаті ковбасу і, повернувшись на вул. Короленка, сховав між дровами. Німецький пес знайшов її й почав їсти. Один з ув’язнених, молодий вірмен, хряснув пса лопатою. На гавкіт у двір вибіг гестапівець і почав жорстоко бити хлопця. Кілька в’язнів заступилися за товариша. Офіцер пострілом впритул убив вірмена і разом із підмогою на місці розстріляв заступників. Решту відвезли в табір.

Пауль Радомскі розцінив це як бунт, за який має відповісти вся бригада. Вранці людей вишикували, наказали лягти на землю долілиць і кожному третьому вистрелили в потилицю. Клименко і Кузьменко виявилися третіми... Трусевич підвів голову — й теж отримав кулю. З четвірки вцілів тільки Тютчев. Він-то й розповів Макару Гончаренку про те, що сталося у дворі гестапо.

Цікаво, що в архіві НКВС протокол з розповіддю Тютчева, єдиного очевидця, відсутній — можливо, тому, що вульгарна ковбаса несумісна з героїчним міфом. Пов’язати той розстріл із «матчем смерті» було важко й без ковбаси (адже їх розділяє півроку, а головне — постраждала тільки динамівська половина команди «Старт»). Не дивно, що з’явилися версії з іншими причинами розстрілу: помста німців за диверсію підпільників на механічному заводі тощо. Вірити їм чи ні, кожен вирішує сам. Я вірю Тютчеву.

Герої чи зрадники?

У Німеччині через втрати на фронті катастрофічно бракувало робочої сили. Окупанти черпали її, зокрема, в Україні. Київській міській управі призначили норму відправки молоді до Німеччини. Спочатку закликали їхати добровільно. Але кияни швидко зрозуміли, що стоїть за словами «практична робота в Чудовій Німеччині», і добровольців майже не стало. Тоді почалася насильна депортація за допомогою поліції, двірників та кербудів. Загалом з Києва за окупації було вивезено 120 тисяч осіб. Восени 1943 року черга дійшла й до працездатних в’язнів Сирецького табору, які уникли розстрілу. Серед них був Павло Комаров, один з кращих форвардів «Динамо». Після війни він не повернувся до СРСР, а емігрував до Канади, за що на нього, звісно, навісили ярлик зрадника.

У жовтні 1943-го Тютчеву та Путистіну вдалося втекти під час вантажних робіт за межами табору. А «чоботарі» Свиридовський і Гончаренко просто пішли зі своєї майстерні на вул. Мельникова. З протоколу допиту Свиридовського: «Втекти нам допомогли поліцаї. Серед них були спортсмени-футболісти. Вони помітили, що ми починаємо змотувати вудки, і відвернулися, ніби не бачать».

Після визволення Києва гравців «Старту» Тимофєєва та Гундарева арештували як колишніх поліцейських. Першого відправили в ГУЛАГ на п’ять років, другого — туди ж на десять. Чернега теж отримав десять років, хоча служив лише охоронцем у міській управі. Інших футболістів регулярно викликали на допити до НКВС. За Сталіна сам лише факт перебування на окупованій