Читати книгу - "Сирітка для Ректора, або таємниці Академії Магії, Леся Нічна"

Ми ще трохи побалакали з Василиною, і я почала збиратися. Таверна сама себе не обслужить, як-не-як. Двері щільно зачинила магічним замком і голосно хрюкнула. Ключ з’явиться знову, коли моя сусідка видасть схожий звук.  

Дивовижна ідея, нічого не скажеш. Вгадайте, хто її вигадав? Василина! Інші адепти люблять позбиткуватися з сиріт, тому нерідко знищують ущент гуртожиток і, звісно ж, наші кімнати. 

Отак і доводиться весело похрюкувати, щоб відімкнути двері.  

Навичка непроста й сто років нікому не потрібна. Хіба що, підеш пасти свиней, коли академія раптом виставить тебе за двері? Як-не-як, ректор міг покликати на чай у будь-яку хвилину. І чи вижила б я після того чаю — велике питання.  

Я постаралася викинути з голови зайві думки. Ректор, на щастя, не з’являвся. А я взагалі була прихильницею фрази «не буди лихо, поки тихо».  

Минувши кілька коридорів, я дісталася виходу з академії.  

Холодний вітер вдарив у лице дрібними краплями крижаної мряки, сніжинками, що вже перетворилися на лід, і пронизливою зимовою вологістю.  

Я здригнулася, міцніше затягнула плащ, зав’язала шарф і, відчуваючи, як вітер пронизує мене всюди, крім ніг, схованих у чоботях, і шиї, закутаної тканиною, рушила темними вулицями міста, що поринало в ніч.  

Під ногами чвакала каша з талого брудного снігу й води, а вздовж стін будинків крізь вітер бігали собаки, щури, коти та інша, не менш «мила», живність.  

Зрештою, я дісталася таверни, майже не помічаючи, як ноги втомилися після довгої мандрівки мокрими вулицями міста. Таверна «Вибите око» вже манила до себе знайомим затишком і теплом, за якими я так встигла скучити за день.  

Зайшовши у двері, я відчула, як пронизливий зимовий холод залишився за порогом, а разом із ним зникли й усі тривоги від нічних прогулянок міськими вулицями. Таверна була старою, але напрочуд затишною. Стіни, потріскані від часу, здавалися обжитими, як старі книжки, що зберігали в собі тисячі історій. Дерев’яні балки на стелі, нерівномірно пофарбовані стіни, потерті від часу столи й стільці — все це створювало атмосферу, у якій я почувалася, мов удома.  

Камін, що палав у кутку зали, освітлював темні закутки, відкидаючи танцюючі тіні на стіни. У повітрі витав запах смаженого м’яса й свіжого хліба. Але найголовнішою родзинкою, що надавала таверні особливого характеру, був запах давнини. Можливо, то був запах старих дерев’яних меблів, а може, запах багаторічних розмов, сміху й сліз, які тут переживалися протягом її існування.  

Унизу, як завжди, гамірно сиділи відвідувачі. Тут були ті, хто шукав прихистку від дощу, ті, хто втомився від турбот, і ті, хто просто прийшов погрітися і випити чогось міцного. Атмосфера була невимушеною, і всі мимоволі почувалися тут комфортно. Усе навколо нагадувало про спокій, який можна знайти, лишень загубившись серед цих темних стін і задушливого повітря.  

— Чого стоїш, як чужа, Лірка? — весело гукнув наш кухар — зелений гоблін на ім’я Гордіс. — Чи, бува, три звивини відморозила, поки пленталася сюди на своїх сірниках?

Я закотила очі й важко зітхнула.  

— Зате я швидко бігаю, а не качуся гірськими схилами, — саркастично зауважила я, кинувши погляд на чималий живіт нашого кухаря.  

— Та це в мене прес! — вигукнув він обурено.

— Ага, суцільний накачаний черевний м’яз, розумію.  

І вся таверна голосно зареготала. Я теж мимоволі всміхнулася. Він хороший дядько, і ми любили одне одного підколювати. Підтримували, так би мовити, дружню робочу атмосферу. Коли тривалий час працюєш у колективі, обов’язково прикипаєш до людей, і ви стаєте справжньою родиною.  

— Лірка, зачиняй двері, дме! Бач, ми тут вже не хлопчики, — весело відгукнувся один із відвідувачів.  

Я пробурмотіла вибачення й хутко зачинила двері. Дійсно, дуло дуже відчутно. Ще б мене вітром винесло — навряд чи ректор оцінив би, що я втекла від його позапланових «перездач».  

І за це, мабуть, теж би покарав. Що тут казати, від пана Райана я тепер очікувала чого завгодно й боялася. Гріх приховувати…

Я жваво підбігла, зняла з себе верхній одяг і поправила форму офіціантки. Готувати незміцнілим умам з академії ніхто б не дозволив, а посуд мити — теж не надто довіряли, беручи до уваги, звідки в мене руки ростуть. А ось розважати й обслуговувати відвідувачів — будь ласка. 

Виключно гумором, звісно, а не тим, про що ви могли подумати. У нас пристойна таверна. Так, інколи клієнти під «особливим градусом» дозволяли собі зайве, але тоді їх одразу ж викидали за комір, як кошенят.  

Одним словом, у нас дівчат берегли! У образу нікого не давали.

Я пригладила волосся на голові й поправила косу. Довгу, яка сягала мені аж до стегон. Душа раділа! Я недовго покрутилася ще біля дзеркала та виглянула в зал.  

— Сідай, чого соплі жуєш, — озвався Гордіс, ставлячи переді мною тарілку з юшкою.  

Приємний аромат риби защекотав ніздрі. Смачні трави, додані в бульйон, зробили свою справу, і мій шлунок зрадницьки загув. Я плюхнулася на стілець біля барної стійки, куди зазвичай виносили страви.  

Із задоволенням вдихнула аромат, який одразу ж зігрів мені всі кінцівки після пробіжки на вулиці.  

— О, Лірка, склала? — із запаленими очима спитав наш бармен — Елл. Він якраз був напівкровкою, перевертень із родини котячих.  

— Де там, — сумно протягнула я, швидко сьорбаючи юшку. — У нас ректор змінився, тож тепер і не знаю, як ті іспити здавати.  

— О, я чула! — виглянула з кухні Алара, яка відповідала за чистоту посуду й усієї таверни. — Райан Дрес Ріан. Чудово складений чоловік, із коротким сріблястим волоссям і таким поглядом…  

І вона замріяно заплющила очі. А всіх інших аж пересмикнуло. Алара раніше була магинею, а тепер вона щаслива мама. Іноді допомагала на кухні та прибирала. Хазяїн їй і кімнату з дітьми надав, і ніколи не виганяв від столу.  

А вже її закоханості позаздрила б кожна адептка.