Читати книгу - "Утопія; Місто Сонця"

відстрочки стратити тих, що були засуджені раніше. І страта виявиться тоді не менш корисна державі й не менш справедлива, ніж якби вирок виконали негайно. Небезпеки від відстрочки страти я не бачу ніякої. Мало того, мені здається, що такий спосіб можна успішно застосувати до волоцюг[50]; досі ми нічого не домоглися, незважаючи на оголошення багатьох законів для винищення цієї пошесті».

Щойно кардинал сказав це, всі наввипередки взялися хвалити його докази, схожі на мої, хоч раніше, коли я говорив, мене слухали зневажливо; особливо ж їм припала до вподоби згадка про волоцюг, тому що це був власний додаток кардинала.

Не знаю, чи варто переказувати подальшу розмову, бо вона була смішна. Проте я розповім: узагалі було все доречно й мало деякий зв’язок з нинішньою темою.

Випадково стояв біля стола один нахлібник, який, очевидно, хотів удавати з себе дурника і робив це так, що скидався на справжнього блазня. Його дотепи, якими він намагався розсмішити товариство, були такі тривіальні, що частіше сміялися з нього самого, ніж з дотепів. Все ж інколи вдавалися йому вислови цілком доречні, немов на підтвердження приказки: «При частій грі трапиться й виграш». Тут хтось із гостей зауважив, що я у своїй промові досить уваги приділив заходам проти злодіїв, а кардинал потурбувався про волоцюг, залишається тільки, щоб суспільство взяло під свою опіку людей, яких хвороба або старість довели до злиднів і зробили непрацездатними, без засобів до життя. Тоді згаданий нахлібник так озвався:

«Дозволь мені висловитись у цьому питанні. Бо я маю чудову думку, аби навести тут порядок. Я гаряче хочу не бачити людей цього гатунку у себе перед очима. Вони мені добряче й частенько давалися взнаки, вимагаючи грошей жалісливим бідканням, але ніколи не могли мене розчулити настільки, щоб витягнути з мене хоч би шеляг. Завжди-бо траплялось одне з двох: або в мене не було бажання що-небудь давати, або хоч би й хотів, то не міг дати, оскільки нічого не мав при собі. Тим-то тепер вони порозумнішали, бо коли бачать, що я йду повз них, пропускають мене мовчки, щоб не витрачати марно часу: вони не сподіваються одержати що-небудь від мене, немовби я священик[51]. Так ось, я раджу усіх отих жебраків розподілити в законному порядку й розмістити по монастирях бенедиктинців[52] як ченців-мирян, а жінки повинні стати черницями».

Кардинал усміхнувся на це,— видно, жарт йому сподобався,— проте інші сприйняли його всерйоз. Втім, згадка про священиків і ченців настільки розсмішила одного ченця-богослова, що він сам почав жартувати, хоч взагалі-то був чоловіком серйозним, майже похмурим. Звертаючись до веселуна, він сказав: «Навіть у такому випадку ти не звільнишся від жебраків, якщо не потурбуєшся про нас — жебрущих ченців».— «Та й про вас подбали,— відповів нахлібник,— адже кардинал як слід потурбувався про вас, коли звелів затримувати і притягати до роботи волоцюг, а саме ви і є найгірші волоцюги».

При цих словах усі поглянули на кардинала і, помітивши, що він не заперечує, з задоволенням сприйняли це зауваження, за винятком, звичайно, ченця. Він (і не дивно), глибоко вражений такою ущипливістю, настільки обурився і таким скипів гнівом, що не міг утриматися від лайки: він назвав жартуна негідником, наклепником, поріддям підлоти, цитуючи при тому страшні погрози із святого письма. Тоді веселун почав жартувати всерйоз і почував себе у своїй стихії. «Не гнівайся, милий брате,— відповів він,— у святому письмі сказано: „Терпінням вашим врятуєте душі ваші“[53]».

На це чернець (наведу його власні слова) мовив: «Я не гніваюся, шибенику, ще й до того ж не грішу. Псалмоспівець учить: „Гнівайтесь, але не грішіть“[54]».

На делікатне зауваження кардинала, щоб вони вгамували свої пристрасті, чернець зауважив: «Я кажу, владико, так, як і слід казати в пориві побожного рвіння. Бо і в святих людей бувало добре рвіння, через те й сказано: „Рвіння до дому твого з’їло мене“[55]. Хіба в церквах не співають: „Єлисей[56] декого насмішить, коли в храм спішить“? Насмішники відчули на собі гнів лисого старця; саме така кара може спіткати і цього насмішника, блазня, лихослова».

«Можливо,— відповів кардинал,— ти дієш, керуючись добрими спонуками, але мені думається, ти вчинив би пристойніше, у всякому разі, розумніше, якби не пускався у смішну суперечку з дурним блазнем».

«Ні, владико,— заперечив чернець,— я не вчинив би розумніше. Адже сам премудрий Соломон каже: „Відповідай дурневі відповідно до його глупоти“[57]. Так я тепер і роблю, показуючи йому яму, куди він упаде, якщо не побережеться як слід. Адже багато було насмішників, які глузували з одного тільки лисого Єлисея, проте всі вони відчули гнів його. Наскільки ж тяжчою буде кара, що спостигне одного насмішника, який глузує з багатьох ченців, серед яких є немало лисих. Зрештою, у нас є папська булла[58], що відлучає від церкви всіх, хто кепкує з нас».

Кардинал, побачивши, що цим суперечкам не видно кінця-краю, кивком голови звелів нахлібнику йти геть і вміло повернув розмову на іншу тему; трохи згодом вів устав із-за стола й взявся розглядати справи прохачів, а нас відпустив.

«Ось, любий Море, якою довгою розповіддю я втомив тебе. Мені було б просто-таки соромно так довго переказувати все це, якби ти сам не наполягав на цьому і якби я не мав враження, що ти, зацікавлений моєю розповіддю, не хотів нічого з неї упустити. У всякому разі, я вважав своїм обов’язком переказати все це, хай дещо стисліше, з уваги на поведінку деяких осіб, які не погоджувалися з моїми поглядами, але відразу їх схвалювали, коли мені підтакував кардинал. Вони догоджали йому до такої міри і так підлещували, що ледь не всерйоз сприйняли вигадку нахлібника, яку кардинал потрактував як жарт. З того ти можеш зробити висновок, як цінили б придворні мене й мої поради».

«Далебі, мій Рафаїле,— сказав я,— ти зробив мені велику приємність. Твоя розповідь була розумна й разом з тим сповнена принади. Крім того, слухаючи її, мені здавалось, що я не тільки перебуваю на батьківщині, а й навіть у деякій мірі до мене повертається моє дитинство під впливом зворушливої згадки про того кардинала, при дворі якого я виховувався у хлоп’ячі роки. Друже Рафаїле, ти не можеш собі уявити, наскільки ти став мені дорожчим, коли з такою теплотою згадав про цього мужа, хоч ти взагалі дуже дорогий мені. Все ж я незмінно дотримуюсь думки, що ти своїми порадами