Читати книгу - "Дикі володарі"

5. Ми зібралися майже у тому ж складі, що й опівночі, тільки тепер в Лерроків. Тірхада не покликали; за Коннором теж заходити не стали, але виявилося, що решту ночі він провів у близнюків. Начебто передбачав, що події дістануть таке продовження.

Сиділи на веранді, але вже при свічках. У їх химерному світлі обличчя моїх сусідів по долині здавалися неживими масками, за якими… Все-таки, що за ними? Холодне раціо штучного інтелекту чи жива душа, що вміє страждати, а не тільки імітувати емоції?..

У кожному разі я боявся їх.

А ще більше — самого себе.

Утім, поки що нічого страшного не відбувалося: тупцювали на одному місці. Лофтінг, трішки змінивши в історії, викладав її нашим сусідам. Зокрема, він натякнув, що всі, хто перебуває у долині, володіють тим або іншим талантом (Коннор охоче підтримав цю ідею). Чомусь, пояснював Лофтінг, у зв’язку із цим нас тримають у певній ізоляції — зрозуміло, зробивши все, щоб самі ми про неї й не здогадувалися. І коли довідаються, що Пьєр у нас… — і змалював теперішнє становище в інтернаті.

Я слухав його — дещо відстроронено, бо він багато в чому повторювався. І в результаті я не відразу зрозумів, до чого йдеться.

Коли ж зметикував, було вже пізно втручатися, пізно й небезпечно.

Зрештою, Лофтінг теж людик.

І він — на відміну від Лерроків-винахідників або Джессіки-акваріумістки — дослідник. Учений, який над усе на світі прагне пізнати істину. Навіть ціною власного життя. Навіть — тим більше! — ціною життів інших.

Можливо, знання про те, що він — людик, пошкодило його психіку… а чию би не пошкодило? Тепер Лофтінг схиляв Лерроків й інших до того, щоб не відпускати Пьєра з долини. Принаймні доти, поки сюди не з’являться люди «із зовнішнього світу». І запитати в них, чому долину тримають у напівізоляції…

— Ну що ж, — пробурмотів Ронуальдо, — не все зі сказаного вами здається мені логічним, але раціональне зерно в цьому, безумовно, є. Однак… я б спершу запитав у хлопчика, чи хоче він сам, щоб з ним так вчинили. Адже затримуючись у нас, він тим самим ризикує. Його, безсумнівно, покарають. І я б не…

— Мені здається, — різко перебила його пані Джессіка, — хлопчика в такому разі взагалі не слід відпускати! Йому в нас буде краще, ніж в інтернаті.

— Пані, — обережно вимовив Коннор, — адже у Пьєра є батьки. Він їх любить. Було б жорстоко…

І так далі. Суперечка загрожувала затягтися не на одну годину. Я тільки порадів, що обидва хлопчики, стомлені сьогоднішніми переживаннями, спали у величезній спальні Лерроків і не чули цієї розмови. Навряд чи вона б їм сподобалася. Знову дорослі вирішували за них їхню долю. Тільки цього разу, мабуть, розчарування й образа були б сильніші, адже вони вважали нас добрими чарівниками!.. Тепер в одну мить перетворимося на злих.

Я спробував урезонити старих. Але на всі мої вмовляння Мариній непохитно відповів:

— Не перебирайте міри. Зрозуміло, ми не будемо затримувати тут хлопців довше, ніж це необхідно. Взагалі, думаю, ми вирішимо проблеми раніше, ніж діти прокинуться.

Джессіка спробувала було заперечити, але її зненацька заступорило. Це в неї іноді трапляється. У таких випадках вона завмирає й на якийсь час перетворюється на статую — і оживаючи пізніше, ніколи не пам’ятає про ці «загублені хвилини».

Так і зараз.

Лофтінг багатозначно подивився на мене: ось він, доказ, що я вам казав!

— Гаразд, — здався я. — Гаразд, але давайте хоча б підемо ближче до тунелю. Щоб якщо виникне потреба…

— До речі, — кашлянув Мариній. Я втомлено подивився на нього й подумав, що сьогодні воістину ніч незакінчених фраз і недоговорених слів. — До речі, Лофтінг, усе забуваю запитати. Ви з’ясували, у чому полягає хвороба Пьера й Франка?

— З’ясували, — похмуро відповів я замість лікаря. — Справа в тому, що ми з Пьером більш людяні, ніж ви всі. Тому що він — дитина, а ви — людики. Я ж — більш рання модель.

Утім, така ж невдала, як і ви.

6. Мої безсонні ночі й мої кошмари — дві половинки одного цілого. Сьогодні вони нарешті з’єдналися.

Я подивився на місяць, що тьмянів, готуючись ось-ось поступитися місцем денному світилу. Але поки був його час.

Ніч безсонна.

Ми знову крокували дорогою — і знову до будинку Лофтінга. Позаду залишилася розгромлена веранда, замкнена в підвалі пані Марта…

Мої кошмари.

— Н-ні, — шепотів-канючив за спиною Лофтінг. — Н-ні! Я не хочу, не хочу, не хочу!..

Зараз він і справді нагадував якийсь зламаний автомат.

Мені було соромно.

Але я не міг вчинити інакше. І тому розповів їм версію Лофтінга, яку самі ж вони й підтвердили своєю поведінкою.

На той час Джессіка ожила, і я, чесно кажучи, боявся, що зірветься саме вона. І тому нічого не встиг зробити, коли сумирненька на вигляд пані Марта з нелюдським протяжним А-Й-Й-У-У-У! — накинулася на мене.

На моє щастя, Лерроки виявилися пильнішими й моторнішими. Брати, незважаючи на масивну статуру, мають неймовірну спритність. Вони встали на шляху в збожеволілої Марти — та з усієї сили врізалася в їхні животи й наступної миті була надійно зв’язана.

Лежачи на спині, вона дико вертіла очами з неприродно розширеними зіницями і продовжувала вити на одній і тій же пронизливій ноті. Лофтінг уп’явся в неї й, здається, остовпів, як нещодавно пані Джессіка. При цьому він тихенько стогнав, змінився на обличчі, визвірившись, риси загострилися, — і тоненька цівочка слини потекла по щоці з куточка рота. У світлі свічок лице Лофтинга видалося мені ритуальною маскою якого-небудь племені, загубленого в тропіках.

Неприродно тихо скрипнули двері.

Хлопчики нічого не казали. Вони просто стояли й з жахом дивилися на нас. Як на чудовиськ.

Якими ми всі, по суті, й були.

У той момент у мені щось зламалося — навіть здалося, що я чую тріск усередині себе. Я нарочито повільно й спокійно підійшов до хлопців і встав між ними, поклавши руки їм на плечі:

— Досить. Ми зараз зберемося й підемо до тунелю. І відпустимо хлопчиків. Адже відповіді на всі ваші запитання вже отримано, так?

Ніхто не став сперечатися — не встигли.