Читати книгу - "Чорна тінь, Ана-Марія Еріш"

Досі я не міг позбутися думок про Ілларію. Вона ніби заполонила все моє існування, і я не міг знайти спокою. Я кохав її, і це почуття було таке сильне, що я навіть не міг пояснити його словами. Однак я добре розумів, що наше майбутнє неможливе. Ми не могли бути разом. І не лише через Лулу, хоча і це було однією з головних причин. Наші світи занадто різні, і незважаючи на всі зусилля, ми не могли знайти спільну мову.

Ми спробували, але результат був завжди однаковим. Врешті-решт, все мало закінчитися. І я це знав, але серце, як завжди, не хотіло слухати розум. Чому, чому воно не могло просто відпустити? Чому не можна було все забути? Це ставало все важче. Час від часу з’являлися думки про втечу. Взагалі, поїхати б, покинути це місто й більше ніколи не повертатися до Хейвенберда... але навіть ця ідея здавалась мені неймовірно важкою. Я не міг просто так піти.

- Дай вгадаю, ти кохаєш мою доньку? І зараз не знаєш, що робити, чи не так? - почув я знайомий голос.

Цей голос був занадто впізнаваним, щоб залишити сумніви. Це була Людміла. Матір Ілларії. І, попри те, що я відчував себе зціпленим і розбитим всередині, я не міг відмовити собі у бажанні знати, що вона хоче сказати. Тому я не обернувся, і продовжував сидіти на лавочці, вслухаючись у її слова. Вона була вампіркою, і навіть без того, щоб подивитися, я відчував її присутність. І так, я дійсно зазвичай знаходив собі час на прогулянки на свіжому повітрі, щось із того, що я привіз з Королівської Академії. Для вампіра це було необхідно, хоча зараз це лише залишки звички.

- Я зараз не готовий обговорювати це, Людміло, - відповів я, все ще не обертаючись до неї. – Мені треба залишити себе наодинці з думками.

Я намагався посміхнутися, хоча це була лише зовнішня форма спокою, яким я намагався себе обдурити.

- Давай залишимо це на потім, можливо, навіть на ніколи,  - сказав я. – Але одного разу я, мабуть, все ж таки тебе послухаю.

Вона залишила короткий паузу, перш ніж заговорила знову. Ця жінка прожила не одне століття і прекрасно бачила навіть те, що ми хотіли приховати.

- Справа твоя, - сказала вона. – Але перед тим, як ти підеш, я дам тобі одну пораду, яку ти обов’язково зрозумієш, коли час прийде. Я намагалася втекти від кохання. І чим далі я йшла, тим ближче воно ставало. Зрозумій, вампіри мають довге життя, але це життя не має сенсу без почуттів. Я знаю, про що кажу. І твоє кохання, воно зовсім поруч, треба лише зробити крок.

І в наступну мить Людміла просто зникла, залишивши мене з її словами, що й досі лунали в моїй голові. Чи мала вона рацію? Жінка, якій понад шістсот років, напевно, знає більше, ніж я. Але навіть так, я все ще сумнівався... між нами могло б бути що-небудь, чи ні?