Читати книгу - "100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки"

усім цим — чорт!» І я знову вцілила. І горло, моє уразливе горло миттєво перетворилося на курячу шийку з чахохбілі, я так і бачила її на блюдці, цю шийку, крізь тонку шкуру якої просвічуються крихкі, добре протушковані, але готові розірвати цю плоть кістки. Тугеньку, набиту кістьми шийку. Я замовкла. Важко говорити з таким горлом-шийкою. Її от-от попротикають кістки. «Ти вважаєш, що це нормально? Так спілкуватися?» — запитує вона. «Ні», — метляю я головою. Кому ж, як не мені, знати, що це НЕНОРМАЛЬНО. Йдемо мовчки. «Тоді чого ти так поводишся?» Другий крок мені назустріч, схаменися, вибачся, не буде сварки, цього ідіотського непорозуміння! Другий крок! І що я? Мені було дуже соромно, але я не могла, фізично не могла розмовляти. Я відступала, я бігла від… Але йшла поряд із нею. «Знаєш, — тихо сказала вона, — ти йди. Я краще посиджу тут. На лавці». Я кивнула, ледь не плачучи, яка вона хороша, як добре вона мене розуміє, і яка ж я наволоч. Від доброти людини іноді стає ще болючіше. Але цей біль є ліками. Потужний антибіотик.

Я йшла вниз. На високих підборах нерівними кам’яними сходами. Я подумала, що можу зараз упасти. Зламати ноги, голову, шию. Я зустріла дитину та кота, я посміхнулася їм, а потім подумала: я посміхнулася тому, що мені дійсно було приємно їх побачити, чи тому, що це природно — посміхатися дітям та котам? Я писала їй есемес. Курка, що клює просо на обриві. Я писала: «Вибач. Коли ти почала висловлювати свою думку, я подумала, що вкотре моя думка виявилася ідіотською, найідіотськішою. Я подумала, що я закомплексована дурепа, що всі навколо розумні та дорослі, одна я — не приший нічому й ніщо. А всі навколо, й ти… Але вимовити це не могла». Вона написала, що в такому стані, в якому я зараз перебуваю і в якому тепер перебуває вона, йти кудись удвох, на її погляд, неможливо. І ще вона написала, що в неї також багато комплексів, але це не значить, що треба цими комплексами псувати нерви та настрій іншим людям. Я погодилася. Тому що, чорти мене забирай, я думаю так само! І тільки після цих її слів я побачила, що розквітли абрикосові дерева…

Зайшла до крамниці, щоб вибрати подарунки дітям. Написала: «Я в магазині». Не думаючи про те, зайде вона сюди чи ні. Я була переконана, що вона зробить все правильно й чесно. Тому що вона — моя подруга. Справжня. Тому вона зайшла, тому посміхнулася до мене, тому тепер ми разом вирішили, що вже можна кудись йти вдвох. Наприклад, повечеряти.

Я зірвалася на неї через нього, через чоловіка, який оселився в мені. Коли дитина оселяється в жіночому тілі, це так зрозуміло, це так природно, а що значить, коли там оселяється дорослий чоловік? Якого потрібно так само доглядати, про якого постійно думаєш, якого боїшся втратити? В будь-якому разі, жіночий живіт — індикатор стосунків. Чи це тільки в мене?

Чому ж я на нього казилася? Якщо я казилася, значить, була неправою. А якщо я не права, навіщо я злюся? Ну що, наздогнала власний хвіст, не заплуталася, не впала, не схопила чужий? Я визнаю, що він розумний. Він має саме такий різновид розуму, якого немає в мене. Зовсім немає. Паспорти все брешуть: він старший за мене на кілька поколінь, він мудріший. Він впевнений у мені, в собі, в своїх та моїх почуттях та в моїх здібностях. У мене всього цього немає. Можливо, мені так простіше жити. Коли не маєш — не втрачаєш. Коли не знаєш — нема уві що вірити. Нехай це банально, але так воно і є. Він грає чесно. А я схильна шахраювати.

Він наче забуває, що навіть найближчі люди бувають зв’язані в один тугий вузол. І, можливо, не треба вихоплювати голки, ножі, сокири, шпильки, щоб розірвати, розрізати його? Найтугіші вузли з часом роз’їжджаються, розплутуються, розпадаються на складові, залишаючи після себе тоненькі, беззахисні та слабенькі ниточки-мотузочки. Він чомусь не хоче думати, що мою енергію, яку я безбожно, на його погляд, витрачаю на нісенітниці, уникаючи єдиного правильного життєвого призначення, я від цих «нісенітниць» й отримую.

Для нього це наче не люди — ті, що мене оточують, ті, яким я дарую свою увагу; це — кволі повітряні кульки, які я постійно наповнюю життям. Кульку можуть штрикнути. Кулька може збігти у небо. Навіщо взагалі потрібні кульки? Кульки потрібні для того, щоб посміхнутися до себе. Кульки — посміхають людей!!! Чого ж він цього не розуміє? Не чує? Не відчуває? Чи, може, я цього не кажу? Коли щось чітко чуєш сам, часто не думаєш, що інша людина, хай навіть та, що сидить поруч, хай навіть та, що оселилася в тобі, може не чути того, що чуєш ти. Він забуває, що навіть діти терпіти не можуть, коли люблячі батьки наголошують на їхній дитячості. «Боже мій, яка ти, зрештою, малеча. І коли ж ти подорослішаєш?» Дорослі це кажуть лагідно та муркотливо, але це не може бути приємним. Принаймні не щоразу. Тому що часто хочеться почути геть інше: «Як ти подорослішав, як ти витягнувся за літо!» Відчайдушно хочеться таке почути! А тебе гладять по голівці і кажуть: «Мій маленький дурнику…»

Вона каже: «Мені твоя думка не здалася ідіотською, розумієш? Твоя думка тут ні до чого, я просто ділилася з тобою тим, що я думаю. Без приниження інших думок». — «А я подумала, що тобі вона видалася ідіотською. І це було нестерпно, щоразу з мене вилазить щось ідіотське». — «Але чому ти так подумала? Не було жодних підстав, натяків, як можна було таке подумати?» Незнаюнезнаюнезнаю. Бо я так думаю завжди.

А ще плакати в публічних місцях. Ви давно плакали в публічних місцях? Там, де вас упізнають, де люди відпочивають і не бажають чути рюмсання. Наприклад, я не хочу чути, як хтось плаче, коли я смакую запечену сьомгу. А сама плачу — на себе, на сьомгу — і не звертаю уваги ні на кого. Ці сльози для мене такі щирі, такі природні зараз… Я взагалі рідко плачу. Останній раз, ще в без нього період, я плакала, коли втратила дитину. Ще я плакала, коли батько віддав у притулок нашого собаку, ні з ким не порадившись, бо вся турбота за пса на той час скупчилася на його плечах, а він